ДОСТУПНІСТЬ ДО ПРАВОСУДДЯ ОСІБ З ОСОБЛИВИМИ ФІЗИЧНИМИ ПОТРЕБАМИ

ПОСІБНИК

Регіональний громадський благодійний фонд «Право і Демократія»

Львів - 2013

Видано в межах проекту «Покращення рівня доступності до правосуддя осіб з осо­бливими фізичними потребами», який реалізується за підтримки та в рамках програми “Матра” (Посольство Королівства Нідерландів).

“This publication has been made within the frameworks of the Matra Programme (Embassy of the Kingdom of the Netherlands)”

Думки, висновки та рекомендації належать авторам та упорядникам цього видання і не обов'язково відображають погляди Посольства Королівства Нідерландів.

Над Посібником працювали:

Автори та упорядники: Віталій Разік, Лариса Лин, Михайло Васюта, Андрій Бурий.

Видання стало можливим дякуючи цінним ідеям та пропозиціям: Андрія Малетина, Лідії Тополевської, Леоніда Тарасенка та представників Українського товариства глухих, Українського товариства сліпих та інших громадських організацій.

Доступність до правосуддя осіб з особливими фізичними потребами. - Львів, 2013, - 160 с.

Access to Justice for Persons with Disabilities. - Lviv, 2013, - 160 p.

Посібник розроблений на допомогу громадським організаціям, правозахисникам та будь-яким іншим особам, які займаються захистом осіб з особливими фізичними по­требами. Це видання складається з аналітичних та інформаційних матеріалів, вибірки українського та міжнародного законодавства, яке стосується питань захисту інвалідів та інших осіб з особливими фізичними потребами.

Питання доступу до правосуддя, на наше переконання, є основним ключовим кро­ком до захисту та створення рівних умов розвитку цільової групи в інших сферах життя суспільства. Отримуючи належний судовий захист особи з особливими фізичними по­требами зможуть реалізувати норми задекларовані в українському та міжнародному за­конодавстві, що стосуються їх захисту та соціальної адаптації.

Основною метою діяльності Регіонального громадського благодійного фонду «Пра­во і Демократія» у напрямку доступності до правосуддя осіб з особливими фізичними потребами є виявлення та усунення негативних чинників, які впливають на стан до­ступності громадян з особливими фізичними потребами (незрячими, з вадами слуху, та інвалідів, які пересуваються на інвалідних візках) до правосуддя, оприлюднення даної інформації з метою налагодження діалогу між органами правосуддя і громадськістю та вироблення рекомендацій і пропозицій щодо законодавчих, інституційних та організа­ційних заходів і нововведень для покращення функціонування судових інституцій та рівного доступу до них громадян з особливими фізичними потребами.

Будемо вдячні за Ваші відгуки та пропозиції, які просимо надсилати за адресою:

79005, Львів, Україна проїзд Крива Липа, 6 (3-й поверх)

Тел/факс: + 38 (032) 297 19 32 www.fond.lviv.ua E-mail: lawdemoiffifond.lviv.ua

© Разік В.В., Лин Л.Я., Васюта М.М., Бурий A.P., 2013 © Регіональний громадський благодійний фонд «Право і Демократія», 2013

ЗМІСТ

Вступ........................................................................ 5

Актуальні проблеми соціального захисту

осіб з особливими фізичними потребами.............. 7

Методи моніторингу доступу осіб із особливими фізичними потребами до правосуддя. Результати окремих моніторингів....................... 16

Європейський суд з прав людини на захисті основних прав людини.

Організація, структура та процедура звернення

за захистом порушеного права............................ 33

ДОДАТКИ

Міжнародне законодавство на захист осіб

з особливими фізичними потребами.................... 49

Законодавство України на реалізацію та захист осіб з особливими фізичними потребами............................................................................... 84

Реалізація фізичного доступу до громадських установ

осіб з особливими фізичними потребами. Будівельні норми     136

Інформація Українського Товариства Глухих. 151

Інформація про Регіональний громадський

благодійний фонд «Право і Демократія»......... 154

З

ВСТУП

Фонд Право і Демократія починаючи з 2001 року і по сьогодніш­ній день проводить систематичні моніторинги роботи судів на пред­мет доступності до них громадян. Як показують результати проведених досліджень, велику проблему у доступі до правосуддя мають особи з особливими фізичним потребами (незрячі та вадами зору, глухі та осо­би з вадами слуху, інвалідів, які пересуваються на інвалідних візках).

Така ситуація спостерігається у більшості судів, які працюють на території держави, і зумовлена в першу чергу небажанням та нерозу­мінням збоку органів законодавчої та виконавчої гілок влади вирішу­вати проблеми, які виникають у такого кола громадян. Неодноразово правозахисні організації, представники медіа та громадські активісти вказували владі на недопустимість порушення прав та інтересів осіб з особливими фізичними потребами, однак ситуація з гарантування доступу до правосуддя даної категорії громадян не змінилась суттєво і на сьогоднішній день.

Проект «Покращення рівня доступності до правосуддя осіб з осо­бливими фізичними потребами» є логічним продовженням ггілотних проектів організації в сфері захисту прав людини та головним етапом програми Фонду Право і Демократія спрямованої на покращення функ­ціонування судової системи України в цілому та її ефективного рефор­мування і забезпечення рівних можливостей доступності громадян до правосуддя.

Виходячи з практики питань з якими найчастіше звертаються осо­би до громадської юридичної приймальні Фонду Право і Демократія, ми прийшли до висновку, що на даному етапі вирішення питання доступу до правосуддя, в першу чергу осіб з особливими фізичними потреба­ми, є звернення у міжнародні інституції. Зокрема, Європейський суд з прав людини, що розташований у м. Страсбург (Франція), має чисель­ну практику вирішення справ за зверненнями громадян України проти держави Україна у захисті своїх прав.

Юристи Фонду та партнерських громадських організацій допома­гали у підготовці та надіслали на розгляд цієї інституції ряд скарг для захисту порушених прав та свобод громадян України та інших країн. Зокрема, у 2010 році успішно захищено порушені права п. Самарда- ка (справа Самардак проти України)', надано допомогу у відстоюван­ні порушених прав особи з особливими фізичними потребами - п. Савицького, який отримав інвалідність внаслідок незаконних дій пред­ставників влади (справа Савицъкий проти України).

Однак, як показує практика майже 80 % звернень громадян Украї­ни до Європейського суду з прав людини виявляються неприйнятними через недотримання формальних умов звернення до цієї судової інстан­ції. Основною причиною такої ситуації є те, що скарги готуються без основних знань про процедуру звернення і захисту своїх прав у цьому суді та подаються без кваліфікованої правової допомоги.

Для поширення інформації про процедуру звернення та захисту прав та основних свобод у Європейському суді з прав людини у цей посібник також вміщується матеріали, які покликані допомогти грома­дянам у роз'ясненні основних вимог до скарг при зверненні за захистом до цієї європейської інституції. Разом з тим інформуємо, що у Фонді Право і Демократія постійно функціонує безкоштовна громадська при­ймальня, де юристи та адвокати зможуть надати фахову правову допо­могу при складенні скарг як у національні та міжнародні інституції за захистом основних прав та свобод людини та громадянина.

Лин Лариса Ярославівна РГБФ «Право і Демократія »

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ОСІБ З ОСОБЛИВИМИ ФІЗИЧНИМИ ПОТРЕБАМИ

Відповідно до положень статті 3 Конституції України - Людина, її життя і здоров'я, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відпо­відає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

На сьогоднішній день, широкий спектр проблем людей з інвалідніс­тю в Україні свідчить про необхідність посиленої і комплексної уваги з боку держави й суспільства. Сучасне життя формує відповідні вимоги до соціального захисту цієї категорії населення. Як свідчить практика, значна частина положень соціально-економічної політики щодо інвалі­дів застаріла і не відповідає потребам сьогодення, та не узгоджується із загальновизнаними міжнародними нормами і стандартами.^[1] Право­ве поле хоча й містить багато позитивних кроків на шляху вирішен­ня численних проблем інвалідів, але є переважно декларативним, не забезпеченим матеріальними ресурсами та механізмами управлінсько­го впровадження. Отже, існуюча система соціального захисту інвалідів потребує суттєвих змін і доповнень та модернізації.

Особливої актуальності проблеми соціального захисту інвалідів набувають у зв'язку з постійним зростанням їхньої чисельності в дер­жаві. Згідно з даними Всесвітньої організація охорони здоров'я - при­близно 10 відсотків населення світу живе з інвалідністю. Інвалідність є поширеним соціальним явищем і для України. За даними Державного комітету статистики, в Україні мешкає 2,67 млн. людей з обмеженими можливостями. Це означає, що в Україні кожен 18-й громадянин - інва­лід, тобто людина, яка потребує допомоги та підтримки від держави не лише в грошовому еквіваленті, а й особливого планування житла, обла­штування під'їздів, громадського транспорту, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення,

сприяння у здобутті освіти, професійних знань, працевлаштування, медичних і культурних послуг. І цьому є ряд причин - природні ката- клізми, техногенні катастрофи, забруднення навколишнього серед­овища, дорожньо-транспортні пригоди, вроджені патології, хронічні захворювання тощо.

Як свідчить досвід високорозвинутих країн, пасивна державна полі­тика у сфері соціального захисту громадян з особливими потребами, яка формується на основі компенсаційних витрат - пенсій, грошової допо­моги, пільг, компенсацій тощо є малоефективною. Соціальна підтримка інвалідів у провідних країнах Європи за останні ЗО років характеризу­ється виділенням значних ресурсів на створення доступного для осіб з обмеженими можливостями середовища для існування, навчання, ство­рення спеціальних і облаштування наявних робочих місць.

На сьогоднішній день, система соціального захисту інвалідів охо­плює не лише державну соціальну допомогу та пенсійне забезпечення, систему пільг і компенсацій та соціально-побутове обслуговування, але й включає охорону здоров'я, освіту та зайнятість осіб з інвалідністю, а також соціальну і професійну реабілітацію та соціальну інтеграцію в суспільство. Тобто соціальний захист осіб з інвалідністю включає не лише матеріальні питання, а й весь спектр проблем і потреб людського життя. Це зумовлено тим, що в сучасному суспільстві будь-яка люди­на потребує розширеного соціального захисту, який полягає не тільки в фінансово-матеріальній підтримці, а й у створенні різнобічних умов для повноцінного функціонування і розвитку особи, максимальної реа­лізації її потреб та інтересів. Таким чином, політика соціального захис­ту інвалідів має включати нові концептуальні підходи, що охоплюють соціально-економічні, політико-правові, організаційно-управлінські, науково-методологічні, морально-етичні та інформаційні аспекти.

Державна політика соціального захисту інвалідів на сьогоднішній день включає в себе низку заходів, зокрема створення умов для інтегра­ції інвалідів до активного суспільного життя; підвищення державних гарантій у досягненні вищих соціальних стандартів у матеріальному забезпеченні інвалідів; створення безперешкодного середовища для інвалідів; забезпечення активної взаємодії державних органів та гро­мадських організацій інвалідів у розв'язанні проблем інвалідів тощо.

Головним суб'єктом соціального захисту інвалідів залишається держава. Діяльність держави полягає в розробці заходів, створенні відповідних інститутів, застосуванні механізмів, призначених забезпе­чувати життєві та соціальні потреби інвалідів, реалізовувати громадян­ські права та свободи, створювати рівні можливості для їх інтеграції в суспільство, сприятливі умови для забезпечення соціальної, медичної, трудової реабілітації інвалідів.

Органи державної влади та місцевого самоврядування зобов'язані створювати нормативно-правову базу відповідно до міжнародного законодавства, а також відповідні інституції, сприяти розвитку гро­мадських організацій у цій сфері, забезпечити у належному обсязі матеріально-фінансову складову соціального захисту осіб з інвалідніс­тю, розширювати та вдосконалювати перелік соціальних послуг, актив­но сприяти професійній реабілітації осіб.

Хоча одним із головних напрямів соціальної політики України від­носно інвалідів визначено систему заходів, орієнтованих на поліпшення їхньої життєдіяльності, відновлення соціального статусу, досягнення матеріальної незалежності та всебічної інтеграції у суспільство, про­грами щодо соціального захисту інвалідів віднесено до пріоритетних державних програм, а видатки на їх виконання переважно відносять до захищених статей Державного бюджету України, проте в реальності інваліди сьогодні належать до найбільш соціально незахищених кате­горій населення, стан дотримання їх прав свідчить про недостатню участь інвалідів в економічному і соціальному житті суспільства.

Як відомо, значна частина інвалідів погано матеріально забез­печена. Невеликі розміри соціальної допомоги від держави та осо­бливі потреби таких людей не дозволяють підтримувати суспільно прийнятний рівень життя. Для сімей інвалідів, які тривалий час живуть у бідності, характерні нездорове харчування, недоступність сучасної медичної допомоги, психологічні стреси, ранні смерті, вимушена від­мова від народження дітей, неможливість дати їм нормальну освіту, відсутність можливості для нормального відпочинку тощо.

Незважаючи на певні зусилля органів державної влади та місцево­го самоврядування, в українському суспільстві ще мало змінилися сте­реотипи у ставленні до інвалідів - ідея рівних прав та надання рівних можливостей інвалідові ще не є загальновизнаною, так само мало змі­нилося ставлення до проблем інвалідів з боку фахівців - бракує сучас­них підходів до питань соціального захисту інвалідів.

На сьогоднішній день існують такі проблеми у сфері соціального захисту інвалідів як: забезпечення пенсійних і соціальних виплат інвалі­дам у розмірах, які б гарантували їм достатній рівень життя; отримання гідної освіти в рамках інтегрованих форм навчання; забезпечення мож­ливості безперешкодного отримання реабілітаційних послуг за місцем мешкання інваліда; можливість трудової діяльності без дискримінації у процесі працевлаштування та подальшої роботи; реформування стаціо­нарних установ для інвалідів та переведення фінансування на створен­ня допоміжних служб, які дозволяють людям з інвалідністю жити без відриву від соціуму; створення доступного середовища для вільного пересування інвалідів та безперешкодної комунікації.

Позитивна динаміка зростання пенсійних і соціальних виплат інвалідам є недостатньою для їх соціального захисту, адже особи з обмеженими можливостями продовжують залишатися найменш забез­печеними категоріями населення в Україні. Такий стан свідчить про необхідність не тільки підвищення соціальних виплат інвалідам, але й про зміну технології їх розрахунку та надання. Для прикладу, варто замінити соціальні пільги на компенсаційні виплати за невикористані пільги.

Особливо важливими є заходи щодо можливості отримання освіти для осіб з обмеженими можливостями. Освіта є одним з найефектив­ніших шляхів виходу людини з особливими потребами зі стану ізольо­ваності від суспільства, і саме новітні освітні програми, в тому числі навчання дистанційно, мають стати об'єктом комплексного державно- управлінського впливу.

Забезпечення освітою дітей-інвалідів перебуває на досить низько­му рівні, існуючі навчальні заклади не дають можливості реалізувати себе та мають безліч недоліків. Треба облаштувати заклади освіти від­повідно до міжнародних стандартів, тобто зробити вільний від бар'єрів вхід до приміщення, облаштувати санвузли, забезпечити доступ на верхні поверхи школи, доступ до громадського транспорту.

Заслуговує на особливу увагу досвід країн, які запровадили у загальноосвітніх закладах інтегроване навчання, що передбачає здо­буття знань неповносправних осіб спільно зі здоровими дітьми. Така можливість дає змогу інвалідам значною мірою інтегруватися в серед­овище ровесників, а здорові діти вчаться допомозі та милосердю, від­бувається зміна суспільних стереотипів щодо цієї категорії осіб.

Розвиток освітніх послуг через мережу Інтернет дозволяє отри­мати освіту в дистанційному форматі кожній людині, яка прагне до знань, і це реальна можливість освіти для інвалідів. Фактично для них вона є "освітою без кордонів” у широкому розумінні. Дистан­ційне навчання виступає чи не єдиним освітнім шансом для осіб з обмеженими функціональними можливостями, воно практично міні­мізує перешкоди, які роблять неможливим здобуття освіти у навчаль­

ному закладі традиційним способом. З нашої точки зору, головним здобутком дистанційної освіти для осіб з обмеженими фізичними можливостями є зміна власної та суспільної свідомості - стає оче­видною їх придатність до життя і праці, можливість користуватися досягненнями цивілізації нарівні з іншими людьми, приносити сус­пільну користь, виконуючи різні послуги вдома з використанням комп'ютера. Це означає вирівнювання освітніх та життєвих шансів, подолання психологічних та суспільних бар'єрів у людей з обмеже­ними можливостями, які іншим способом не можуть розраховувати на освітній успіх у звичайній освітній системі.

У США, Західній Європі та Австралії реалізується багато освітніх проектів для цієї категорії людей. Для України цей напрям недостатньо розроблений, тому доцільним є вивчення та запозичення досвіду країн, успішно працюючих у зазначеному напрямі.

Окремо слід зупинитися на проблемі працевлаштування інвалідів. Практика показує, що залучення громадян з інвалідністю до сфери пра­ці важливе як для них самих, так і для держави, оскільки підвищується життєвий рівень інвалідів, збільшується їх платоспроможність, а також можливість самореалізації. Політика держави полягає в максимальній активізації потенційних сил осіб з обмеженими можливостями у кон­тексті професійної, трудової реабілітації та працевлаштування.

У багатьох країнах створені такі умови, що працюючі інваліди складають у середньому половину осіб від загальної кількості людей з обмеженими можливостями. Так, у США працюють 29% громадян, які мають порушення здоров'я, у Великобританії - 40%, Італії - 55%, Швеції - 60%, Китаї - 80%. В Україні працюючих інвалідів нарахову­ється близько 20%, при тому, що кількість інвалідів працездатного віку становить 1,5 млн. осіб, серед яких працює майже 443 тис.^[2].

У радянські часи інвалідність трактувалася як втрата працездат­ності, що не давало можливості людині бути повноцінним учасником на ринку праці. Внесені зміни до Закону України "Про соціальний захист інвалідів” (ст.2) свідчать, що інвалідність встановлюється як норма втрати здоров'я. Відповідно, надається можливість усім гро­мадянам працевлаштовуватися. При цьому важливо, щоб роботодавці створювали безпечні і не шкідливі для здоров'я інвалідів умови праці, вживали заходів, спрямованих на запобігання подальшої інвалідності, на відновлення їх працездатності.

Людина з інвалідністю об'єктивно має додаткові потреби, проблема створення відповідних умов для забезпечення її трудової діяльності та професійного навчання також набуває відповідного специфічного змісту і певних особливостей. Порядок створення, вимоги щодо таких робочих місць та фактичного працевлаштування на них інвалідів визначено від­повідною постановою Кабінету Міністрів України. Цей порядок перед­бачає проведення атестації таких робочих місць спеціально створеною комісією підприємства за участю представників МСЕК, Держнаглядохо- ронпраці, громадських організацій інвалідів та їх пристосування відпо­відно до медичних рекомендацій для конкретної людини з особливими потребами. В Україні, як і в більшості європейських країн, діє концепція квотування державою певного відсотка робочих місць на підприємствах. Відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищенос­ті інвалідів в Україні'', всім підприємствам, установам та організаціям з кількістю працюючих від 8 і більше осіб встановлено норматив зі ство­рення 4% робочих місць для працевлаштування інвалідів. Для порівнян­ня: в Італії та Іспанії - 2%, у Німеччині - 5%, у Франції - 6%. Таку квоту в Україні зобов'язані виконувати всі суб'єкти господарювання незалеж­но від форми власності, проте лише 55% підприємств дотримуються встановленого показника, їм вигідніше сплатити штраф, ніж забезпе­чити роботою інваліда. При цьому лише незначна частина коштів від штрафних санкцій спрямовується на створення робочих місць для інва­лідів. Отже, існує нагальна потреба в забезпеченні державного нагляду за дотриманням роботодавцями цієї квоти.

Для розширення можливостей надання гарантій працевлаштуван­ня для цієї категорії працівників варто запозичити закордонний досвід щодо виконання роботи в дистанційному режимі, що значно допоможе регулювати зайнятість такої "проблемної” категорії робочої сили, як інваліди. Про ефективність і вигідність зазначеної форми зайнятості свідчить той факт, що в Європі нараховується близько 20 млн. осіб, які працюють дистанційно^[3].

Говорячи про невирішені проблеми осіб з функціональними обме­женнями, неможливо оминути наступні.

Першочергове значення після реформування системи матеріаль­ної допомоги та соціальних послуг має для інвалідів відповідне житло.

їм надано переважне право на поліпшення житлових умов у порядку, передбаченому чинним законодавством. Житлові приміщення повинні бути обладнані спеціальними засобами та пристосуваннями, відповідно до індивідуальної програми реабілітації, а також телефонним зв'язком. При відсутності цих норм може проводитись заміна житлової площі. Як відомо, черга на житло розтягується на десятиліття і нині держава практично не надає пільгове житло. Але коли житло отримується, це право не використовується повною мірою, на невідповідність певних норм не звертається належна увага, - інваліди не знають, як захищати свої права. Аналогічна ситуація з гаражами для автомобілів з ручним керуванням інвалідам із захворюваннями опорно-рухового апарату - будівництво таких гаражів має відбуватися лише поблизу місця їхнього безпосереднього проживання. Проте вони не будуються і не надаються в належній кількості та згідно з чинними правилами.

Проблема забезпечення інвалідів автомобільним транспортом, як і житлом перейшла з часів Радянського Союзу. Нині 156 тис. інвалідів стоять у черзі на авто, що за можливостями їх надання розтягується на майже ЗО років. У цьому зв'язку варто поширити по всій Україні муніципальні програми з надання безкоштовних транспортних послуг інвалідам, які можуть замовити спецавтомобіль для відвідання поліклі­ніки чи іншої структури. Така практика добре зарекомендувала себе в окремих регіонах країни.

Слід зазначити, що через сім років після сформульованих вимог до об'єктів соціальної інфраструктури для створення безперешкодного доступу до них інвалідів у Законі України "Про реабілітацію інвалідів в Україні” від 6 жовтня 2005 р. № 2961-IV залишаються недостатньо при­стосованими до безперешкодного доступу інвалідів житлові будинки, приміщення центральних органів виконавчої влади, об'єкти соціаль­ної інфраструктури - заклади охорони здоров'я, соціального захисту та соціального обслуговування, освіти, адміністративні будівлі та громад­ський транспорт. Має місце проблема незручних пандусів, тому крім встановлення пандусів потрібен контроль за дотриманням нормативів та стандартів у створенні без-бар'єрного середовища.

Актуальним питанням є облаштування міського і приміського транспорту для перевезення інвалідів та виділення для їхніх автомо­білів місць на автомобільних стоянках. Місцеві органи влади мають вжити відповідних заходів для оснащення автобусних, тролейбусних і трамвайних маршрутів принаймні одним транспортним засобом для перевезення людей з обмеженими фізичними можливостями. Необхід­

но також здійснювати закупівлю залізничних пасажирських вагонів, максимально пристосованих для перевезення цієї категорії осіб. Потре­бує організації служба супроводження інвалідів в аеропортах та вок­залах, забезпечення безперебійної роботи ліфтів та інших технічних засобів, призначених для інвалідів у візках та інших мало мобільних груп населення.

Аналіз актуальних проблем соціального захисту інвалідів в Укра­їні засвідчує, що на нинішньому етапі недостатньо здійснено заходів щодо забезпечення повноцінного життя людей з обмеженими мож­ливостями та фізичними вадами, не проведена модернізація існуючої системи соціального захисту інвалідів. Крім викладених вище шляхів вирішення проблем інвалідів пропонуємо низку відповідних заходів.

Принципово важливим є ратифікація Верховною Радою України Конвенції ООН про права інвалідів, схваленої 13 грудня 2006 р. Гене­ральною Асамблеєю ООН, а також створення системи ознайомлення інвалідів зі своїми правами в усіх сферах життя.

Наявною є потреба прискорення розроблення механізмів оптимі- зації будівництва соціального житла та контролю зобов'язання забу­довників щодо виділення відповідної частки квартир для цієї категорії громадян.

Здійснення реформування стаціонарних установ для інвалідів та переведення фінансування на створення допоміжних служб, які дадуть змогу людям з інвалідністю жити без відриву від соціуму. Забезпечен­ня можливості безперешкодного отримання реабілітаційних послуг за місцем проживання інваліда, в тому числі розширення спектр надання соціальних послуг недержавним сектором.

Посилення державного нагляду за дотриманням роботодавцями квоти на працевлаштування інвалідів та забезпечення належних умов праці.

Важливим є питання запровадження інклюзивного та інтегро­ваного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах. Через пер­манентний брак коштів необхідно залучати недержавні структури до забезпечення дітей з вадами зору доступними для них підручниками, наочно-дидактичними матеріалами і спеціальними посібниками для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, а також іншим приладдям.

Потребує вирішення питання надання особам з обмеженими фізичними можливостями послуг з доступу до глобальної інформацій­ної мережі Інтернет на пільгових умовах.

Нагальною потребою є збільшення кількості інформаційних, освітніх, художніх і дитячих програм і, відповідно, обсягів фінансуван­ня виробництва і розповсюдження телепрограм із використанням сур- доперекладу та субтитрування. Інформаційні програми на телебаченні повинні виходити в ефір із застосуванням субтитрів та мови жестів. У цьому зв'язку необхідно запровадження спеціальних навчальних про­грам з підготовки сурдоперекладачів.

Треба відзначити, що важливим кроком з боку держави для людей з вадами зору є законодавче закріплення обов'язковості маркуван­ня лікарських засобів шрифтом Брайля (ст. 12 Закону України , "Про лікарські засоби” №123/96-ВР).

Особливої уваги потребує вдосконалення співпраця держави і гро­мадських організацій інвалідів, зокрема вона має відображатися у зако­ні про державний бюджет, в інших основоположних законах, рішеннях уряду, міністерств, місцевих органів влади. Також важливо сприяти громадським організаціям інвалідів у здійсненні моніторингу реаліза­ції державної політики у сфері забезпечення прав осіб з обмеженими фізичними можливостями.

Заслуговує також на увагу вивчення досвіду Швеції щодо ство­рення і щодо створення і функціонування Інституту з проблем людей з обмеженими можливостями та Інституту з розробки допоміжних засо­бів для людей з обмеженими можливостями.

Великого значення в цій ситуації набуває підготовка відповідних кадрів. Потрібно визначити номенклатурний перелік спеціалістів у сфері соціальної допомоги інвалідам відповідно до міжнародних стан­дартів, виявити потребу в них, забезпечити організаційно-методичну базу для їх навчання та наступного працевлаштування.

Треба пам'ятати, що моральний обов'язок кожного з нас - сприй­мати інвалідів як звичайних людей, ліквідувати всі перешкоди, ставити­ся до них з особливою чуйністю та людяністю. Необхідно усвідомити, що українське суспільство тільки намагається зрозуміти, співчувати і допомагати інвалідам. Треба швидше і ефективніше братися до справ, які ще не зроблені для цих людей. А їх ще дуже і дуже багато...

Васюта Михайло Михайлович, експерт із суспільних питань

РГБФ «Право і Демократія»

МЕТОДИ МОНІТОРИНГУ ДОСТУПУ ОСІБ ІЗ ОСОБЛИВИМИ ФІЗИЧНИМИ ПОТРЕБАМИ ДО ПРАВОСУДДЯ. РЕЗУЛЬТАТИ ОКРЕМИХ МОНІТОРИНГІВ

Насамперед варто відзначити, що моніторинг доступу осіб із осо­бливими фізичними потребами до правосуддя, у даній статті розуміє­мо як комплекс заходів, котрі дозволять вивчити, відстежити реальні можливості, виявити тенденції, узагальнити та підсумувати усі наявні фактори або чинники за допомогою яких можна оцінити доступність/ недоступність осіб із особливими фізичними потребами до правосуддя.

Також на початку варто відзначити, особи із обмеженими фізични­ми можливостями є дуже широким поняттям. У даній статті розгляда­ємо лише осіб які використовують інвалідну коляску, особи зі слабким слухом, глухі, сліпі та з вадами зору.

Фонд «Право і Демократія» розпочинаючи із 2003 року, системно проводив моніторинги діяльності судів, одним із компонентів якого є моніторинг доступу осіб із особливими фізичними потребами до пра­восуддя. Загалом дана стаття містить дуже стислий огляд реалізованих проектів командою Фонду «Право і Демократія» по напрямку судова реформа в Україні.

Отже, у 2007 році, під час реалізації проекту «Моніторинг доступ­ності суду» Регіональний Громадський Фонд «Право та Демократія», за сприяння Агенції США з міжнародного розвитку (USAID), провів опитування суддів для визначення оцінки доступності суду в Україні та визначення основних факторів які впливають на доступність суду для громадян на прикладі міста Львова. Дане дослідження було першим ґрунтовним дослідження доступності суду, запитання у анкеті були сформовані дуже загальні, поза анкетою залишилися ще сотні запи­тань, оскільки анкета просто не могла містити таку велику кількість запитань.

Дане дослідження проводилося у шістьох місцевих районних судах міста Львова та в апеляційному суді Львівської області. В опи­туванні брали участь судді місцевих судів та судді апеляційного суду. Дослідження проводилось методом опитування, респонденти мали право опитувати будь-якого суддю, що постійно працює на посаді суд­

ді. В одному судді інтерв'юери мали право опитати до десяти суддів. Інтерв'юери не мали права опитувати: суддів інших країн, а також зна­йомих суддів, що завітали до господарів кабінету судді.

Перших два запитання анкети стосувалися доступності до суду загалом, На запитання: «На Вашу думку, чи існує реальна можливість доступності до суду у громадян в Україні?» 94% відповіли «ТАК», 0% відповіли «НІ», 6% вважають, що доступ до суду у громадян в Україні існує лише частково. На запитання: «На Вашу думку, існує фактична можливість доступності до суду в Україні у іноземців?» 83% респон­дентів відповіли «ТАК», 0% - «НІ», тобто жоден з опитаних суддів не вважає, що у іноземців немає доступу до суду в Україні, 17% відповіли «ЧАСТКОВО».

На запитання «На Вашу думку, чи організація судової влади на сучасному етапі в Україні відповідає вимогам доступності суду?» 50% респондентів відповіли «ТАК», 48% респондентів відповіли «НІ», 2% респондентів вважають «ЧАСТКОВО». Це свідчить про те, що частина респондентів вважає, що все-таки організація судової влади на сучасно­му етапі в Україні лише частково відповідає вимогам доступності суду, тобто якщо порівнювати відповіді на перші два запитання та на запитан­ня «На Вашу думку, чи організація судової влади на сучасному етапі в Україні відповідає вимогам доступності суду?», відповіді не співпада­ють, оскільки, абсолютна більшість вважає, що в Україні існує реальна можливість доступності до суду у громадян в Україні, а організація судо­вої влади відповідає лише частково вимогам доступності суду.

На Вашу думку, чи організація судової влади на сучасному етапі в Україні відповідає вимогам доступності суду?

Крім запитань у анкеті суддям було запропоновано залишити свій власний коментар, на який ми теж отримали багато цікавих думок і відгуків.

У коментарі до анкети судді висловили думки, що насамперед реформи треба починати з держави, оскільки «там немає порядку», за відсутності чітко сформованої законодавчої бази більшість дер­жавних інституцій не можуть нормально працювати, у тому числі і суд, нічого нового не декларується, не робиться, держава не слідкує за дотриманням норм які сама встановила собі, більшість громадян має дуже низький рівень знань по юриспруденції, тому і не мають уяв­лення як себе захистити, тобто все залежить від людей наскільки вони будуть розумітись у законодавстві і зможуть самостійно оці­нити ситуацію у котрій вони опинилися. Мала кількість кадрів судової системи, тобто не вистачає суддів, не у всіх судах є правильно орга­нізована робота(діловодство, зразки документів, недостатня відкри­тість суду, наближеність його до громадян).

На час проведення даного дослідження, його результати дали нам більше запитань чим самих відповідей.

У 2009 році Фонд «Право і Демократія» провів опитування, за допомогою методу анкетування, громадян - відвідувачів суду (сторін по справі та їх представників), щодо доступу до правосуддя та з метою оцінки рівня довіри громадян до суду. Було проведено опитування у 6-ти місцевих районних судах м. Львова (Галицького, Личаківського, Сихівського, Франківського, Залізничного, Шевченківського районів м. Львова). Загалом було опитано 660 осіб - по 110 осіб - відвідувачів суду, у кожному з вище наведених судів.

У даному дослідження уже було зафіксовано таку річ як «Неврахуван- ня потреб громадян з обмеженими потребами (пандус для заїзду, ліфт)».

У 2010 році, за підтримки американського народу через Агент­ство США з міжнародного розвитку (USAID) Фонд Право і Демократія реалізував проект «Моніторинг доступності суду та ефективності його діяльності для громадян». Проект мав на меті провести моніторинг судів, які вже досліджувались в рамках попереднього проекту (місцеві районні суди м. Львова), методом спостереження, для того, щоб вияви­ти ті зміни, які відбулись у судах після розроблених та поданих нами рекомендацій щодо покращення умов доступу громадян до суду, та проведеної інформаційної кампанії в 2008-2009 pp. А також провести дослідження, застосовуючи досвід попереднього проекту, у районних та міськрайонних судах Львівської області, які знаходяться у найбіль­ших містах Львівщини: Жовква, Дрогобич, Стрий, Самбір.

Впродовж терміну реалізації проекту було здійснено моніторинг судів в сфері забезпечення доступу громадян до суду, та умов їх діяль­ності, методом спостереження^ саме із врахуванням специфіки науко­вого призначення використовуваного різновиду спостереження - його виду невключеного спостереження) у шести місцевих районних судах міста Львова (Сихівськош, Галицького, Личаківського, Залізнично­го, Франківськош, та Шевченківського районів), та у 4-ох районних судах львівської області Жовківсього районного суду, та Самбірського, Стрийського, Дрогобицького міськрайонних судів.

Загалом карта спостереження містила запитання про чіткі статичні моменти перетину суду і громадян. Усі індикатори мають кількісний характер, тобто можуть бути заміряні і відповіді на запитання карток спостереження дають можливість легко прослідкувати причини неза­доволеності громадян роботою суду.

У Вимірі доступність до суду одними із індикаторів було «Чи при­стосоване приміщення суду для осіб з обмеженими можливостями?», «Чи наявні металошукачі при вході до приміщення суду?», «Якщо так - тоді металошукачі при вході до приміщення суду враховують потреби осіб з обмеженими можливостями».

Завдяки методу спостереження, а саме прямій реєстрації фактів, було одержано точну інформацію щодо кількісних індикаторів вищена- ведених вимірів у суді.

Як видно із одержаних результатів, жоден із досліджуваних судів, навіть частково, не був пристосований для осіб з обмеженими потре­бами.

Також у даному дослідження було проаналізовано фінансове забез­печення окремих судів Львівської області.

№2

На практиці фінансове та матеріально-технічне забезпечення судів не гарантує належні умови для їх роботи. Аналіз фінансового забез­печення суди м. Львова та Львівської області, задіяні у даному проекті підтверджує цю тезу.

Також варто відзначити, що сам суд, як установа, як ніхто інший бачить свої ж власні проблеми, однак відповідно до чинного законо­давства єдиним джерелом фінансування судів є Державний бюджет України. Це положення закріплене у ч. 1 ст. 130 Конституції України, згідно з якою держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів та діяльності суддів.

Із отриманих результатів у таблицях видно, що усі бюджетні запи­ти судів на реконструкцію адміністративних будівель державою ігно­рувалися.

У 2011 році за під час реалізації проекту «Розвиток громадянського суспільства», який впроваджується Програмою розвитку ООН в Укра­їні та фінансується Міністерством закордонних справ Данії протягом 2009-2012 рр., Фонд Право і Демократія досліджував інформаційні, фінансові, фізичні та організаційно правові перешкоди котрі виникають у громадян при доступності до Апеляційного суду Львівської області, а також розроблення пропозицій щодо покращення доступності гро­мадян до суду. Метод дослідження - опитування громадської думки, вибірковий метод, стандартизоване інтерв'ю "обличчям до обличчя”.

Загалом анкета містить 31 запитання розбиті на 5 блоків:

•    Територіальна доступність суду

•    Зручність та комфортність перебування у суді

•    Доступ до судової інформації та ставлення до осіб, які беруть участь у розгляді справи

•    Фінансові витрати на розгляд справи в апеляційному суді

•    Дотримання строків у апеляційному провадженні

Майже 53% респондентів оцінили доступність до Апеляційного суду Львівської області позитивно, 25% ствердили, що суд недоступ­ний, 22,1% респондентів ствердили що суд доступний частково, тобто наполовину.

Результати дослідження свідчать про те, що в цілому громадяни почувають себе у приміщенні Апеляційного суду Львівської області зручно. Приміщення суду є прибраними та частково облаштованими, однак у суді не достатньо наявних місць для очікування та оформлення документів. Проблемним залишається питання фізичного доступу до суду людей з обмеженими потребами (інвалідів).

Окремі рекомендації розроблені членами Фонду «Право і Демо­кратія» для покращення доступності громадян до суду були сформу­льована так:

1.    «встановити пандуси або будь-які інші технічні пристосуван­ня, що спрощували б доступ громадян з обмеженими можливостями до приміщення суду;

2. «Проводити слухання у яких беруть участь особи з особливими потребами на першому поверсі будівлі суду;

Також неможливо оминути даних отриманих в ході опитування громадської думки за методикою карток громадянського звітування щодо оцінки якості окремих аспектів діяльності Апеляційного суду Донецької області, Петровського районного суд м.Донецька. Дослі­дження було здійснене БО «Твоє Право, спільно із Фондом «Право і Демократія» та Фундацією локальних ініціатив Донеччини в рамках ггілотної програми опитувань відвідувачів щодо якості функціонування в період з 31 липня 2009 року по 31 березня 201 Ороку що здійснювала­ся за підтримки проекту USAID "Україна: верховенство права”.

Методологія карток громадянського звітування хоча і базується на використанні традиційного для соціологічних досліджень методу опитування, за своїми завданнями та організацією відрізняється від наукових соціологічних досліджень. Фактично, це форма громадського контролю за якістю функціонування судової системи. Запропонована система складалася з 7 вимірів якості, які, в свою чергу, оцінюються через 25 індикаторів, на основі яких власне і формулювались запитання в опитувальниках.

Вимір «Зручність та комфортність перебування у суді» включав інди­катор «Врахування потреб громадян з обмеженими можливостями щодо безперешкодного потрапляння до суду і користуватися послугами суду».

Отримані результати загалом твердять, що у суді створено комфорт­ні умови для перебування відвідувачів. Респонденти майже одностай­но відмітили, що приміщення суду є чистим та прибраним (4,7 бала). Найнижчу оцінку - 3,1 бали - отримав індикатор доступності будівлі/ приміщень суду для людей із обмеженими властивостями. Одномірний розподіл відповідей на дане запитання:

Цікаво, як респонденти оцінюють ставлення працівників апарату суду до людей різного соціального статусу.

Отже, найбільш високо оцінили цей показник представники віко­вої групи «від 26 до 39 років» - у 4,2 бали, найбільш критичною була наймолодша вікова група «від 18 до 25 років» - 3,8 бала.

Зважаючи на вищевикладене, як рекомендації для покращення роботи суду:

1)  Для покращення доступу людей із вадами зору встановити зву­ковий «маячок» над входом у приміщення суду;

2)    Розглянути можливість дублювання інформації про правила перебування у суді, розташування кабінетів і залів судового засідання, іншої важливої інформації шрифтом Брайля;

3)   Звернутись до спеціалізованих організацій осіб із особливими потребами для більш повного аналізу цього питання.

У Петровському районному суді м.Донецька досить складним та дискусійним питанням є доступність громадян з обмеженими можли­востями до приміщення суду і користування послугами суду. Питання «Як ви вважаєте, чи люди з обмеженими можливостями можуть без­
перешкодно потрапити до приміщення суду і користуватися послугами суду?» досить низький бал(2,8 бали із 5-ти можливих) оцінки роботи суду у вирішенні цієї проблеми. Однак не зважаючи на це, позитивним кроком суду є облаштування пандуса для інвалідів - візочників, що зна­чно спрощує без сторонньої допомоги потрапляння інваліда до будів­лі суду, також суд призначає розгляд справ у яких приймають участь особи з обмеженими можливостями на першому поверсі, що є досить зручним.

Як ви вважаєте, чи люди з обмеженими ...можливостями можуть безперешкодно

Чи достатньо в суді зручних місць для ...очікування, оформлення документів,

Чи комфортними е умови перебування у. -

приміщенні суду'

Чи є зручним графік роботи канцелярії суду. „

для вирішення Ваших справ у суді

Чи чистими та прибраними є приміщення суду4,£

15,0

оцінка, балів

Рис. Доступність до Петровського районного суді м. Донецька

Одномірний розподіл відповідей на дане запитання:

Рекомендація Петровському районному суді м. Донецька - окремим чином суду слід попрацювати над покращення стану фізичного досту­пу осіб з обмеженими можливостями до суду, особливо гостро стоїть питання по доступу осіб з вадами зору та слуху. Рекомендовано суду
розробляти інформаційні матеріали та зразки процесуальних докумен­тів для громадян з вадами зору збільшеним шрифтом, належним чином освітлювати приміщення суду, при можливості продублювати надписи на кабінетах апарату суду шрифтом Брайля.

У 2012 році Благодійна організація «Твоє право» провела дослі­дження громадського сприйняття роботи Личаківського районного суду м. Львова, Червоноградського міського та Дрогобицького місь- крайонного судів Львівської області на основі методології карток гро­мадянського звітування, що є інструментом зовнішньої оцінки якості роботи суду.

Рис. Доступність до Личаківського районного суду м. Львова

У Личаківському районному суді м.Львова у даному досліджен­ні найнижчу оцінку отримав такий показник, як можливість людям із обмеженими можливостями безперешкодно потрапити до приміщен­ня суду. Лише 5,6% респондентів дали відповідь «скоріше так» на від­повідне запитання. Середня оцінка у 1,7 балів є цілком об'єктивною, оскільки суд знаходиться у будівлі, яка була побудована у 19 сторіччі як житловий будинок. Радикально вирішити цю проблему можна виключ­но перенесенням суду в іншу будівлю, більш функціональну пристосо­вану для розташування судової інституції.

Слід відзначити, що керівництво суду намагається хоч якось випра­вити ситуацію. Зокрема, з допомогою Регіонального Громадського Бла­годійного Фонду "Право і Демократія” на початку листопада 2012 року у суді було продубльовано таблички шрифтом Брайля та промарковано жовтогарячою фарбою сходи для осіб із слабким зором та вадами зору.

На думку експертів проекту, для покращення окремих вимірів якості роботи суду потрібно виконати наступне:

1.   Залучити профільні організації осіб із обмеженими можли­востями для дискусії щодо можливостей удосконалення доступності будівлі суду.

2.   Обладнати вхід до будівлі звуковим пристроєм для орієнтації осіб із вадами зору.

У Червоноградському міському суду Львівської області найниж­чу оцінку у 3,6 балів отримав такий показник, як можливість людям із обмеженими можливостями безперешкодно потрапити до приміщення

суду.

Чи було Вам легко знайти будівлю суду вперше?

Чи зазнавали Ви певних перешкод у доступі до приміщень суду через обмеження охорони?

Чи зручно Вам діставатися до будівлі суду громадським транспортом?

Чи зручно паркувати автомобіль (достатньо пар кувальних місць) біля будівлі суду

Якщо Вам доводилося телефонувати до суду, чи завжди вдавалось додзвонитися та отримати потрібну інформацію телефоном?

Чи дозволяв графік роботи канцелярії суду вчасно та безперешкодно вирішувати Ваші справи у суді (подати позов, ознайомитися з матеріалами,...

Чи могли би Ви собі дозволити витрати на послуги адвоката (юриста-консультанта) уразі необхідності?

Як ви вважаєте, чи люди з обмеженими можливостями можуть безперешкодно потрапити до приміщення суду і користуватися послугами...

Рис. Доступність до Червоноградського міського суду Львівської області

Тільки 24,7% опитаних вважають, що людям із обмеженими мож­ливостями будівля суду є недоступною. Очевидно, що така висока оцінка цього показника зумовлена наступними чинниками: 1). Розта­шування суду у відносно сучасному адміністративному приміщенні із широкими дверима, просторими коридорами тощо; 2). Розташування канцелярії суду на першому поверсі; 3). Слухання справ, де учасника­ми є люди із обмеженими можливостями, виключно на першому повер­сі будівлі; 4). Облаштування зручного пандуса. Але, на думку експертів проекту, ситуацію можна покращити ще більше.

У Дрогобицькому міськрайонному суді Львівської області найниж­чу оцінку отримав такий показник, як можливість людям із обмежени­ми можливостями безперешкодно потрапити до приміщення суду.

Рис. Доступність до Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

Лише 4 респонденти дали відповідь «скоріше так» на відповідне запитання. Середня оцінка у 1,4 балів є цілком об'єктивною, оскільки суд знаходиться у будівлях, які були побудовані у 30-х роках минулого сторіччя і є недружніми до осіб із обмеженими можливостями. Ради­кально вирішити цю проблему можна виключно перенесенням суду в

іншу будівлю, більш функціональну пристосовану для розташування судової інституції.

Фонд «Право і Демократія» з червня 2012 р. по липень 2012 р. на основі методології карток громадянського звітування здійснював дослідження громадського сприйняття роботи Львівського окружного адміністративного суду, Закарпатського окружного адміністративного суду та Хмельницького окружного адміністративного суду.

Рис. Доступність до Львівського окружного адміністративного суду

Як видно із рис. у Львівському окружному адміністративному суді 55,7% опитаних ствердно відповіли, що особи із обмеженими фізич­ними можливостями не зможуть потрапити до приміщення та корис­туватися послугами суду. Варто відзначити, що у приміщенні суду працює ліфт, технічні характеристики якого дозволяють перевозити осіб із обмеженими можливостями по поверхах. Однак, при вході в приміщення суду немає пандусу, що значно ускладнює, а в окремих випадках унеможливлює доступ до суду осіб із обмеженими фізични­ми можливостями. Також немає вказівників шрифтом Брайля для осіб, які не бачать, та жовтих маркувальних ліній на сходинах суду для осіб із вадами зору.

Отже окрему увагу у приміщенні суду заслуговують питання фізичної доступності осіб з обмеженими потребами. Зокрема проблем­ним питанням у суді залишається робота ліфта, не всі громадяни мають можливість вільно скористатись ним, також відсутній при вході до будівлі суду пандус для інвалідів-візочників, та не має кнопки виклику охорони на вулицю з метою надання допомоги інвалідам. Також слід відзначити, що в рамках співпраці суду з Фондом «Право і Демократія» було здійснено ряд конкретних заходів, спрямованих на покращення доступності до суду осіб з обмеженими фізичними потребами, зокре­ма, для незрячих осіб здійснено дублювання судової інформації шриф­том Брайля, а для осіб з вадами зору здійснено маркування сходин у приміщенні суду (з 1-го по 5-й поверх).

У Закарпатському окружному адміністративному суді 11,7% опи­таних ствердно відповіли, що особи із обмеженими можливостями не зможуть потрапити до приміщення та користуватися послугами суду (рис. Доступність до Закарпатського окружного адміністративного суду).

Рис. Доступність до Закарпатського окружного адміністративного суду

Однак 73,3% вважають, що особи із обмеженими можливостя­ми можуть легко та безперешкодно потрапити до приміщення суду і користуватися судовими послугами. Також варто відзначити, що у при­міщенні даного суду на першому поверсі знаходься канцелярія та зали судових засідань. При вході в приміщення суду є пандус, що значно спрощує доступ осіб із обмеженими можливостями до суду. При вхо-

ді до суду знаходиться кнопка виклику охорони, з метою допомогти особам з обмеженими фізичними можливостями потрапити до будівлі суду.

У Хмельницькому окружному адміністративному суді 63,1% опи­таних ствердно відповіли, що особи із обмеженими фізичними мож­ливостями не зможуть потрапити до приміщення та користуватися послугами суду.

Рис. Доступність до Хмельницького окружного адміністративного суду

Однак 23,0% вважають, що особи із обмеженими можливостя­ми можуть легко та безперешкодно потрапити до приміщення суду і користуватися судовими послугами. Також варто відзначити, що у при­міщенні даного суду на першому поверсі знаходиться канцелярія та зали судових засідань.

На основі вище наведеного можна зробити наступні висновки:

•   Проблема пристосування приміщень судів до потреб осіб із осо­бливими фізичними потребами є загальнодержавною, а не окремо взя­того суду;

•   Вимоги державних будівельних норм щодо дотримання стандар­тів забезпечення безперешкодного доступу осіб із особливими фізични­ми потребами до судів неможливо виконати, через непристосованість деяких приміщень для здійснення правосуддя загалом як такого;

•   Нажаль, не завжди на місцевому або центральному рівні, підні­мається таке питання як забезпечення умов безперешкодного доступу осіб із обмеженими фізичними потребами до суду;

•   Загалом кардинально змінити ситуацію в короткі терміни не вдасться, оскільки не можливо перенести усі приміщення судів у нові, спеціально пристосовані до ведення судочинства, а також які б врахо­вували усі вимоги безперешкодного доступу осіб із обмеженими потре­бами до суду. Таким чином потрібно змінювати ситуацію поступово але системно, виходячи із наявних матеріальних ресурсів та ситуації;

•    Більшості судів потрібно проявити власну ініціативі у створенні умов для забезпечення умов безперешкодного доступу осіб із обмежени­ми потребами до суду використовуючи свої власні матеріально-технічні ресурси та підтримку громадських організацій;

•   Умови доступності до правосуддя осіб із особливими фізични­ми потребами не дають можливості останнім вільно та безперешкодно звертатися до судів;

•   Аналізуючи доступність осіб із особливими фізичними потре­бами до правосуддя, потрібно пам'ятати, що це не лише територіаль­на доступність. Представники даної соціальної групи звісно більше користуються телефоном, а у судах, нажаль, не завжди можна отримати необхідну інформацію по телефону;

•   Для покращення доступу осіб із особливими фізичними потреба­ми до правосуддя, потрібно звертати увагу на розташування інформа­ційних стендів, розмір шрифту та освітленість приміщення біля самих стендів. Оскільки при зверненні до суду такі особи намагаються знайти інформацію про суд та правила перебування у ньому у самому суді;

•    Важливу роль для даної суспільної групи відіграє наявність інформації на Інтернет сторінці суду, а також розміщення інформації, у суду та веб-сторінці, про пільги при зверненні до суду для інвалідів;

•   І наостанок звісно збільшення (по можливості) кількості лав/ стільців та столів для підготовки документів на кожному поверсі суду звісно позитивно вплине як на загальне сприйняття роботи суд так і на покращення умов перебування у суді.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ НА ЗАХИСТІ ОСНОВНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ. ОРГАНІЗАЦІЯ, СТРУКТУРА ТА ПРОЦЕДУРА ЗВЕРНЕННЯ ЗА ЗАХИСТОМ ПОРУШЕНОГО ПРАВА

Європейський Суд з прав людини - це міжнародний судовий орган, який покликаний забезпечити дотримання державами-учасницями прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту - Конвенція), і уповноваже­ний розглядати заяви осіб, які скаржаться на порушення державами- учасницями прав та свобод, гарантованих вказаною Конвенцією.

Ця інституція в деяких випадках стає єдиним можливим засо­бом захисту порушених прав, якщо такі не захищаються на внутріш­ньодержавному рівні. Конвенція не містить спеціальних норм, що стосуються захисту осіб з особливими фізичними потребами, але поширюється на основні права і свободи усіх людей які підпадають під дію цього документу. Тому ми впевнені, що інформацію про про­цедуру звернення та захисту своїх прав у Європейському Суді з прав людини буде корисною усім особам, які шукають належного судового захисту і не можуть його в повній мірі реалізувати на внутрішньодер­жавному рівні.

Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод - це міжнародний договір, який було укладено в м. Рим (Італія) 4 листопада 1950 року й який набрав чинності з 3 вересня 1953 року. Вказана Кон­венція є більш відомою під загальновживаною назвою «Європейська конвенція з прав людини» і до неї мають право приєднуватися лише держави-члени Ради Європи.

Європейський Суд з прав людини - заснований у 1959 році, який знаходиться в місті Страсбург (Франція). Кількість суддів, з яких він складається, відповідає кількості держав-членів Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод. На даний час таких держав є 47, за винятком трьох: держави- міста Ватикан через Святійший Престол, який має статус спостерігача в Комітеті міністрів; Білорусії, що з 1993 року є кандидатом на вступ та Косово, включення якого можливо тільки тоді, коли його статус буде врегульовано нормами міжнародного права.

Офіційними мовами Суду є англійська та французька.

Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї.

Суд розглядає індивідуальні звернення, а також наділений повно­важеннями щодо надання консультативних висновків щодо тлумачення Конвенції та протоколів до неї.

Розглядаючи справи про порушення державою-учасницею Кон­венції взятих зобов'язань, Європейський суд з прав людини не є вищою інстанцією відносно національних судів і не перевіряє законність їхніх рішень. Він не може скасовувати чи змінювати рішення національних судів.

Під час розгляду індивідуальних заяв Суд вирішує питання про те, чи справді держава в особі її органів влади або посадових осіб допус­тила порушення взятих на себе зобов'язань в межах Конвенції та про­токолів до неї.

За умови визнання факту порушення Суд застосовує до держави відповідні санкції.

ЄСПЛ покликаний перевіряти дотримання державами прав та гарантій їх забезпечення, передбачених Конвенцією. Дане завдання Суд виконує, розглядаючи скарги, подані громадянами або, в деяких випадках - державами. Якщо Суд приходить до висновку, що одне чи декілька з цих прав та гарантій їх забезпечення було порушено державою-членом Ради Європи, Суд виносить рішення по суті, яке є обов'язковим для держав, яких воно стосується

Держави, які ратифікували Конвенцію, або, як їх ще називають, - «держави-учасниці», взяли на себе зобов'язання гарантувати дотри­мання основоположних громадянських та політичних прав і свобод, визначених у Конвенції (а також у Протоколах до неї), щодо кожної людини в межах своєї юрисдикції незалежно від її громадянства. Конвенція захищає, зокрема: право на життя,

право на справедливий судовий розгляд, право на повагу до приватного та сімейного життя, право на вираження поглядів, свободу думки, совісті та віроспо­відання,

право на захист права власності,

право на ефективний спосіб правового захисту,

право на мирне володіння своїм майном,

право голосу та право бути кандидатом на виборах.

Конвенція категорично забороняє і засуджує:

тортури або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, примусову працю,

свавільне й незаконне позбавлення волі,

дискримінацію у користуванні правами і свободами, гарантованих Конвенцією, вислання державою своїх громадян чи заборону їм повер­нутися на її територію, смертну кару;

колективне вислання іноземців.

Невід'ємною частиною Конвенції на даний час є Протоколи - документи, які доповнюють початковий текст Конвенції одним чи декількома правами, або ж вносять зміни в її певні положення. Про­токоли, якими передбачаються додаткові права, є обов'язковими лише для тих держав, які їх підписали й ратифікували. Протоколи не мають обов'язкової сили для держави, яка їх підписала, але не ратифікувала. Станом на теперішній час, прийнято чотирнадцять додаткових Прото­колів.

Україна, вступивши до Ради Європи та ставши повноправним її членом, 9 листопада 1995 року також підписала вказану Конвенцію. 17 липня 1997 року Конвенція була ратифікована Україною і набра­ла для неї чинності з 11 вересня 1997 року, таким чином поширивши дію Конвенції, а відповідно і юрисдикцію Європейського Суду з прав людини з вказаного часу і на територію України.

До складу Європейського Суду входять незалежні судді, обрані Парламентською Асамблеєю Ради Європи від кожної держави, від­повідно до кількості країн-членів Ради Європи, що ратифікували Конвенцію. На даний час таких держав є сорок сім. Судді є повністю незалежними й не можуть займатися будь-якою діяльністю, не суміс­ною з їхньою незалежністю, безсторонністю або з вимогами щодо виконання посадових обов'язків на постійній основі. Вони обираються одноразово, строком на дев'ять років, без права на подальше переоб­рання. Судді засідають у своїй особистій якості і не є представниками жодної з держав.

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА

Організаційна структура та порядок роботи Європейського суду з прав людини регулюються положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (з урахуванням змін, внесених про­токолами) і Регламентом Суду.

Стаття 27 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різ­них типів органів: комісій, палат і Великої палати.

Крім того, відповідно до Регламенту, Суд розділений на чотири Секції, склад яких, затверджується на три роки і повинен бути збалан­

сований по географічній і статевій ознаці, а також представляти різні правові системи Учасників Конвенції. Дві Секції очолюються заступ­никами Голови Суду, два - Голови Секцій. Заступники Голів Секцій, вибрані Секціями, надають допомогу Головам Секцій і при необхіднос­ті їх заміщають.

Комітети із трьох суддів створюються в кожній Секції строком на дванадцять місяців. В цих комітетах розглядаються однозначно недо­пустимі справи, тобто такі, в яких особа, що подає скаргу не дотрима­лася терміну 6 місяців чи не повністю скористалася правозахисники шляхами у своїй країні. Приблизно 50% скарг розглядаються в такій процедурі, і без цих комісій Європейський Суд ніколи не зміг би впо­ратися з великою завантаженістю.

Троє суддів цих комітетів по черзі призначаються однією з палат. Вони можуть одноголосно відхилити однозначно недопустимі скарги відразу. Комітет може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

В центрі повсякденної діяльності Страсбурзького суду знаходяться Палати; Європейський Суд створив чотири таких Палати. Кожна Пала­та складається з семи суддів, до складу якої обов'язково входить Голова Секції і суддя, вибраний від Держави-відповідача. Якщо останній не є членом Секції, він засідає як член Палати ex officio. Члени Секції, що не є членами Палати, беруть участь у засіданні як запасні судді.. Розподіл суддів по різним палатам здійснюється на основі досить складної сис­теми. По-перше, враховується відповідне представництво жінок в кож­ній палаті; потім також географічне представництво (наприклад, не слід допустити, щоб одна палата складалася лише з суддів північних країн, а інша - лише з суддів - представників країн Середземномор'я). Важли­вим критерієм є також робоче завантаження. Судді тих країн, з яких тра­диційно надходить багато скарг - серед них Росія, Україна, Туреччина і Польща - повинні, по можливості, бути розподілені по різним палатам.

В палатах здійснюється більша частина його роботи, зокрема палата приймає ухвали щодо прийнятності та по суті міждержавних і індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними у комітетах. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

У цьому зв'язку для практиків було б цікаво дізнатися, в якій саме палаті, в залежності від обставин, розглядається та чи інша скарга. Тут відводиться певне значення так званому національному судді, тобто судді тієї країни, проти якої направлена скарга. Це означає, що кож­на скарга передається в ту палату, в якій засідає національний суддя. Оскільки український суддя засідає в четвертій Палаті Європейського Суду, то багато українських справ розглядається цією Палатою.

Лише у виняткових випадках справа передається в якусь іншу пала­ту - внаслідок чого національний суддя переходить в цю іншу палату для розгляду даної справи і там бере співучасть у прийнятті рішення. Основний принцип полягає також в тому, що член суду, який доповідає про справу, як правило, теж належить до тієї палати що й національний суддя. Звичайно, національний суддя і сам може виступити в ролі допо­відача справи.

Європейський Суд створив дві Великі Палати, кожна з яких склада­ється з 17 суддів; серед них постійно - президент і два віце-президенти Європейського Суду, а також два інших президенти Палат. Під час роз­поділу суддів по окремим Палатам знову ж таки враховуються різні критерії, перш за все, відповідне представництво жінок, а також гео­графічний розподіл. Національний суддя також бере участь в розгляді справ.

Якщо оскаржується якийсь вироку Великій Палаті, яку суді другої інстанції, то спочатку фільтраційна комісія повинна прийняти рішення, чи має даний випадок достатнє значення, щоб Велика Палата стала ним займатися.

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках.

якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї;

якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше;

якщо жодна сторона не заперечує проти цього.

Той факт, чи буде Велика Палата перенавантажена справами, чи може страсбурзька процедура бути завершена протягом розумних тер­мінів, в значній мірі залежить від того, наскільки «великодушно» філь­траційні комісії будуть допускати скарги на розгляд до Великої Палати.

Склад Суду становлять судді, які обираються Парламентською асамблеєю Ради Європи від кожної держави-учасниці (по одному суд­ді). При цьому, незалежно від того, громадянином якої держави є суддя, він засідає у Суді не як представник власної держави, а як безсторонній та неупереджений член міжнародної судової установи. У випадках від­сутності національного судді для слухання конкретної справи держава- учасниця Конвенції призначає іншу особу яка засідає як суддя (суддя ad hoc).

Основні вимоги до судді:

Судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфі­кацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є «несумісною з їхньою незалежністю, безсто­ронністю або вимогами виконання посадових обов'язків на постійній основі». Усі питання, які виникають у зв'язку із застосуванням цьо­го пункту, вирішуються Судом. Строк повноважень суддів минає по досягненні ними 70 років.

У складі Європейського суду з прав людини є Секретаріат - Кан­целярія ЄС, яка надає підтримку в роботі останнього. На сьогодніш­ній день Канцелярія нараховує близько 300 співробітників, серед них близько 110 юристів. Персонал походить з усіх країн - учасників дого­вору. Основу Канцелярії складають секції, це групи по 10 - 12 осіб (юристи та секретарі), в чию компетенцію входить певна кількість справ проти певних держав. Саме Секретаріат попередньо опрацьовує кореспонденцію, що надходить до Суду.

ЗВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Конвенція розрізняє два види заяв: індивідуальні, які подаються будь-якою особою чи групою осіб, компанією чи неурядовою організа­цією стосовно порушення їх прав; та міждержавні заяви, подані однієї державою проти іншої.

З часу заснування Суду майже всі заяви до нього подавалися при­ватними особами, які безпосередньо зверталися до Суду зі скаргами на одне чи декілька порушень Конвенції.

Перелік суб'єктів звернення до Суду зазначено в ст.ст. 33. 34 Кон­венції, а саме:

Суб'єктом звернення може будь-яка держава-учасниця Конвенції, яка у відповідно до ст.ЗЗ може «передати на розгляд Суду питання про будь-яке» порушення Конвенції чи протоколів до неї іншою державою- учасницею.

Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової органі­зації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Договірні Сторони зобов'язуються не перешко­джати жодним чином ефективному здійсненню цього права.

Тобто до Європейського Суду з прав людини особа може зверну­тися із заявою, якщо вважає, що вона особисто і безпосередньо стала потерпілою від порушення прав і свобод гарантій, зазначених у Кон­венції або в Протоколах до неї. Заява має стосуватися лише порушень, допущених однією з держав, на які поширюється дія Конвенції.

Заяви можуть бути подані лише проти однієї чи декількох держав, які ратифікували Конвенцію. Будь-які заяви проти третіх держав або проти приватних осіб відхилятимуться як неприйнятні.

Скарги мають стосуватися дій або бездіяльності одного або декіль­кох органів влади держави, якої стосуються заява (наприклад, судово­го або адміністративного органу). Суд не може розглядати заяви проти приватних осіб або приватних організацій, таких як, наприклад, госпо­дарські товариства.

Заява повинна стосуватися одного з прав, викладених у Конвен­ції. Порушення, на які особа скаржиться можуть стосуватися широ­кого кола питань, таких як: катування чи нелюдське поводження з ув'язненими, законність тримання під вартою, порушення при розгляді цивільних чи кримінальних питань, дискримінація у здійсненні прав, викладених у Конвенції, батьківські права, право на повагу до приват­ного та сімейного життя, житла і кореспонденції, свобода вираження поглядів, свобода передавати чи отримувати інформацію, свобода учас­ті у зібраннях та демонстраціях, вислання та екстрадиція, конфіскація майна та його вилучення.

Особа не може скаржитися на порушення інших юридичних актів, крім Конвенції з прав людини, зокрема таких як Загальна декларація прав людини ООН чи Хартія основних прав Європейського Союзу.

Для того, щоб подати заяву до Суду існують певні процедури на рівні національного судочинства, які необхідно попередньо пройти.

Заявник повинен використати всі засоби правового захисту в дер­жаві, якої стосується заява, які могли б виправити ситуацію, про яку особа скаржиться.

Такими засобами правового захисту в Україні є, зокрема, звернен­ня до відповідного суду з подальшим апеляційним оскарженням, та касаційним оскарженням до вищого суду, такого як Вищий спеціалізо­ваний суд з розгляду цивільних і кримінальних справ.

При зверненні до національних судів необхідно дотримуватись відповідних процесуальних вимог, зокрема передбачених законом

строків. Якщо, наприклад, Ваше звернення до суду було відхилено через недодержання строків або правил підсудності, або інших про­цесуальних вимог, Європейський Суд не зможе розглянути Вашу справу по суті.

Проте, якщо Ви скаржитесь на судове рішення, зокрема, вирок, Вам не потрібно домагатися перегляду справи після того, як звичай­ну судову процедуру оскарження в національних судах завершено. Ви також не повинні вдаватися до позасудових процедур, подавати про­хання про помилування або амністію. Звернення (до парламенту, голо­ви держави або уряду, міністра чи уповноваженого з прав людини) не вважаються засобами правового захисту, які необхідно вичерпати.

Заявник може подати заяву до Європейського Суду з прав людини протягом шести місяців після ухвалення остаточного рішення судом або органом влади, до компетенції яких належить визначення питання, що є предметом звернення до Суду.

Шестимісячний строк відраховується з моменту ознайомлення особи або ознайомлення її адвоката з остаточним судовим рішенням, за результатами звичайної процедури оскарження на національному рів­ні, або ж у разі якщо особа вважає, що ефективний засіб юридичного захисту щодо такого порушення на національному рівні відсутній - з моменту стверджуваного порушення.

Перебіг шестимісячного строку припиняється в момент отриман­ня Європейським Судом з прав людини від заявника першого листа, в якому чітко викладено предмет заяви, яку він має намір подати, або заповненого формуляру заяви. Звичайного листа або запиту з прохан­ням надати інформацію недостатньо, щоб зупинити перебіг шестимі­сячного строку.

ПРОЦЕДУРА ЗВЕРНЕННЯ

Якщо особа вважає себе потерпілою від порушення Конвенції, вона може звернутися до Суду або звичайним листом, в якому необ­хідно чітко викласти свої скарження (в такому разі заявнику буде надіслано формуляр заяви, який потрібно заповнити), або одразу надіслати заповнений формуляр заяви. Формуляр заяви розміщено на офіційному Інтернет-сайті Європейського суду з прав людини за адресою: www.echr.coe.int. Лист і/або заповнений формуляр заяви потрібно надіслати за адресою:

Писати до Суду можна однією з офіційних мов Суду (англійською чи французькою) або ж офіційною мовою будь-якої з держав, що рати­фікували Конвенцію, зокрема українською. На початковій стадії про­вадження Ви можете також отримувати листи від Суду цією мовою. Проте, візьміть до уваги, що на пізнішій стадії, а саме у випадку, якщо Суд вирішить запропонувати Уряду надіслати письмові зауваження щодо Вашої скарги, Суд вестиме листування з Вами англійською чи французькою мовою, і Вам чи Вашому представнику також потріб­но буде, як правило, надсилати подальші зауваження англійською чи французькою мовою.

Якщо особа надсилає заяву факсом або електронною поштою, необхідно також надіслати оригінал заяви поштою.

Не потрібно скріплювати листи і документи, які Ви надсилаєте до Суду степлером, клеєм, ані жодним іншим чином для можливості їх копі­ювання. Усі сторінки повинні бути лише послідовно пронумеровані.

Не потрібно приїздити до Страсбурга особисто і викладати пред­мет заяви в усній формі. Це не пришвидшить розгляд заяви, а також заявник не отримає будь-яких юридичних порад.

Після отримання Вашого першого листа або формуляра заяви Секретаріат Суду надішле Вам у відповідь листа, в якому повідомить про те, що на Ваше ім'я було відкрито справу, номер якої потрібно зазначати в усіх наступних зверненнях до Суду, а також надасть ети­кетки зі штрих-кодом, які слід використовувати у листуванні з Судом. Секретаріат може попросити заявника надіслати додаткові документи, відомості чи пояснення стосовно заяви.

Вам слід ретельно і розбірливо заповнити формуляр заяви і наді­слати його до Суду разом із необхідними документами в якнайкоротший термін, не пізніше, ніж через вісім тижнів від дати першого листа Секре­таріату Якщо Ви відішлете формуляр заяви пізніше, ніж через вісім тиж­нів, то датою, за якою буде визначено, чи вклалися Ви у шестимісячний термін, передбачений для звернення до Суду статтею 35 § 1, вважати­меться дата відправлення заповненого формуляра, а не дата Вашого пер­шого листа. Якщо ж заповнений формуляр, не буде надіслано впродовж шести місяців від моменту його відправлення Секретаріатом на Вашу адресу, Суд вважатиме, що Ви не зацікавлені у подальшому провадженні у Вашій справі, і Ваше досьє буде знищено. Крім того, якщо Ви не надас­те додаткової інформації чи документів на запит Секретаріату, Суд може залишити заяву без розгляду або ж визнати її неприйнятною чи виклю­чити зі списку справ, що розглядаються Судом.

При заповненні формуляра заяви потрібно:

а) надати необхідну інформацію про сторони (розділ І формуляра). Якщо заява подається від імені декількох заявників, використовуйте окремий аркуш для даних про особу кожного з них. Якщо у Вас є пред­ставник, надайте довіреність на його ім'я;

б) викласти чітко і стисло факти, які становлять предмет Ваших скарг (розділ II). Намагайтеся описувати події в тій послідовності, в якій вони відбувалися, вказуючи точні дати. Якщо Ваші скарги стосу­ються декількох питань (наприклад, різних судових проваджень), напи­шіть про кожне із них окремо;

в) пояснити якомога точніше, в чому полягають Ваші скарги від­повідно до Конвенції (розділ III). Зазначте, до яких положень Конвенції Ви апелюєте і поясніть, чому Ви вважаєте, що факти, викладені Вами в розділі II, містять порушення цих положень.

г) надати відомості, які би підтверджували, що Ви дотрималися відведених термінів та вичерпали національні засоби правового захис­ту (розділ IV). Інформацію щодо кожної скарги викладіть окремо;

д) стисло вказати, яких результатів Ви очікуєте від розгляду Вашої заяви в Суді;

е) повідомити, чи зверталися Ви зі скаргами, викладеними у Вашій заяві, до інших міжнародних інстанцій, які займаються розслідуванням або врегулюванням подібних питань (розділ VI). Якщо так, Вам необ­хідно надати повну інформацію про такі звернення, включно з назвою органу, до якого Ви подавали скарги, відомості про їх розгляд, дати роз­гляду, а також відомості про рішення, які було ухвалено. Надайте копії відповідних рішень та інших документів;

є) скласти перелік усіх судових та інших рішень, згаданих у роз­ділах IV та VI, а також усіх інших документів, які б Ви хотіли надати

Суду в якості доказів (протоколи слухань, заяви свідків тощо) (розділ VII). Додайте повні копії зазначених документів, якщо Ви ще не наді­слали їх до Суду. Суд не повертає отриманих документів, тому в Ваших інтересах не надсилати оригінали, а лише копії

ж)         підписати заяву. Якщо заяву підписує представник, необхідно додати належним чином заповнену довіреність (у випадку, якщо її не було надіслано раніше).

За загальних правилом, будь-яка інформація, яка міститься в документах, наданих Вами Секретаріату, зокрема інформація про кон­кретних осіб або про тих, чию особу можливо встановити, може бути доступною громадськості. Крім того, таку інформацію може бути опу­бліковано в базі даних Суду - НІЮОС, доступний в Інтернеті, в разі, якщо Суд включить її до викладення фактів, підготованого для пові­домлення уряду-відповідача про справу, в рішення щодо прийнятності справи чи про її вилучення зі списку справ, або ж у рішення щодо суті справи. Таким чином, Вам слід надати лише ті дані про Ваше приватне життя чи приватне життя третіх осіб, які необхідні для розуміння суті справи. Крім того, якщо Ви не бажаєте оприлюднення даних про Вашу особу, Вам потрібно зробити відповідну заяву і викласти підстави для такого відступу від загального правила про вільний доступ до інформа­ції в процесі судового розгляду. Суд може дозволити анонімність лише у виняткових і обґрунтованих випадках. У даному випадку держава- відповідач і Суд будуть мати всі дані заявника, але для інших осіб ім'я заявника буде невідоме. Назва справи буде мати наступний вигляд: «Б. проти України», «К. проти України» і т.п.

Наявність представника чи адвоката.

На початковому етапі подання заяви особа не зобов'язана мати представника. Також представник не обов'язково повинен бути адво­катом. Якщо заявник все ж бажає звернутися до Європейського Суду через представника, необхідно разом із формуляром заяви надіслати довіреність на представництво його інтересів.

Допомога представника стає необхідною, коли Суд сповіщає про справу уряд держави-відповідача, щоб він міг надати свої зауваження. На цьому етапі заявникам може бути надано допомогу на оплату юри­дичних послуг, тобто у разі браку коштів для оплати послуг адвоката, заявник може претендувати на отримання безкоштовної юридичної допомоги, якщо надання такої допомоги Суд визнає за необхідне для належного розгляду справи. Не існує списку юристів, уповноважених захищати інтереси заявників у Суді. Заявника може представляти будь-

хто, хто за фахом є юристом і має право займатися юридичною прак­тикою в одній із держав-учасниць Конвенції, або особа уповноважена на це Президентом палати, якою розглядається справа. Представник повинен володіти однією з офіційних мов Суду, тобто англійською або французькою.

Розгляд заяви - безкоштовний.

УМОВИ ДЛЯ ПРИЙНЯТТЯ ЗАЯВИ

Умови для індивідуальної заяви (ст. 34 та 35 ЄКПЛ)

•        Процесуальна правоздатність сторін, заявниці /заявника

•        Статус потерпілого (заявниця/заявник мають бути особисто по стр аж далими)

•        Вичерпання внутрішньодержавного руху справи по інстанціях (субсидіарний характер процедури ЄСПЛ) - крім випадків, коли це не є ефективним або з самого початку безнадійним

•        Дотримання терміну подачі заяви (впродовж шести місяців від дати постановления остаточного рішення на національному рівні)

•         Заяви мають бути направлені проти однієї або декількох дер­жав, які ратифікували Конвенцію (заяви проти третіх країн або приват­них осіб є неприйнятними).

Підстави, за якими заява може бути не прийнятною:

-    Несумісність з положеннями Конвенції

-    через обставини, що відносяться до особи, про яку йде мова,

-    через обставини, пов'язані з місцем,

-    через обставини, пов'язані із часом,

-    через обставини, пов'язані з предметом розгляду:

Наприклад, заявник не підлягає під дію норм держави, яка під­писала Конвенцію: заява направлена не проти держави, яка підписала Конвенцію;обставини справи стосуються на час до Конвенції або не існує предметної підсудності відповідно до Конвенції. Так у справах «Алієв проти України», «Полторацький проти України», «Науменко проти України» скарги заявників на несправедливий судовий розгляд кримінальних справ у відношенні них були визнанні Європейським судом з прав людини неприйнятними саме через порушення часово­го критерію, так як судові рішення по їх справах були винесені до 11 вересня 1997 року.

•   Явна необґрунтованість заяви (наприклад, якщо не визначено жодних ознак порушення),

•    зловживання правом на подання заяви (наприклад, заяви сутяж­ного характеру, завідомо сфальшовані або такі, що вводять в оману ствердження),

•   Якщо заява є анонімною,

•    заява за своєю суттю є ідентичною до заяви, що вже була розгля­нута Європейським судом з прав людини.

Якщо заява оголошується прийнятою, то ЄСПЛ розпочинає пере­вірку за суттю заяви. Як правило, Суд визнає факти і оцінення доказів встановлених національними судами, але може також сам здійснювати дізнання та збір доказів.

Процедура розгляду справи по суті відбувається, після того як Суд визнає заяву прийнятною, тоді вступає в дію ст. 38, яка такі процедури.

1. Розгляд справи. У п. 1 ст. 38 передбачається, що Суд розглядає справу разом із представниками сторін. Це положення також надає Суду дискреційні повноваження проводити розслідування. Якщо це має відбутись, то заінтересовані держави «створюють усі необхідні умови». Якщо не йдеться про «виняткові обставини», всі слухання в Суді відкриті для публіки. За будь-яких обставин рішення Суду ого­лошується публічно. Суд не обов'язково ухвалює свої рішення одно­голосно, і кожен суддя має право висловити особисту думку, яка буде опублікована разом із думкою більшості суддів.

2. Процедура дружнього врегулювання. У п. 2 ст. 38 сторонам пропонується використовувати Суд «з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, визначених у Конвенції і протоколах до неї». Ця процедура носить конфіденційний характер.

ДРУЖНЄ ВРЕГУЛЮВАННЯ

Щодо процедури дружнього врегулювання, (ситуація, коли держа­ва після подання заявником заяви до Суду, вирішує з ним проблему, не доводячи до підготовки, аналізу та розгляду справи в Суді), то за весь період від часу подання першої заяви проти України та до 3 грудня 2010 року, до ЄС надійшло 30738 (з яких 19532 справи визнав неприйнятою та вилучив зі списку) заяв проти України і тільки у 227 випадках було досягнуто дружнього врегулювання., тобто 1 дружнє врегулювання на 111 заяв. Це майже в півтора рази менше, аніж в аналогічних випадках у Росії та Італії.

РЕЗУЛЬТАТИ РОЗГЛЯДУ ЗАЯВИ

За результатами розгляду справи по суті Суд може:

1)      встановити відсутність порушення державою-відповідачем порушення Конвенції та протоколів до неї;

2)   визнати порушення державою-відповідачем положень Конвен­ції і (або) протоколів до неї. При цьому Суд може визнати порушення прав лише частково (тобто щодо частини фактів, на які скаржилися, а інші визнати такими, які не є порушенням Конвенції).

Якщо ухваленим рішенням визнається порушення державою поло­жень Конвенції, Суд одночасно вирішує питання щодо присудження заявнику компенсації матеріальної та/або моральної шкоди у формі справедливої сатисфакції (грошової компенсації) та судових витрат з урахуванням наданих заявником доказів таких витрат.

ПРОЦЕДУРА РОЗГЛЯДУ ЗАЯВИ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СУДІ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Основні етапи розгляду заяв:

Перш за все, Суд визначить, чи є заява прийнятною. Тобто це озна­чає, що заява має відповідати низці вимог, передбачених Конвенцією. Якщо вищезазначених умов не дотримано заяву буде відхилено. Якщо заява містить декілька скарг, Суд може визнати деякі з них прийнятни­ми, а решту відхилити.

Якщо заяву або окремі скарги визнано неприйнятними, таке рішен­ня є остаточним і оскарженню не підлягає.

Якщо заяву або певні зазначені в ній скарги визнано прийнятними, Суд запропонує сторонам (заявнику та державі, якої стосується справа) укласти мирову угоду. Якщо сторони не досягнуть зшди, Суд розгляне «заяву по суті», тобто вирішить, чи мало місце порушення Конвенції чи ні.

У зв'язку з великим навантаженням, іноді розгляд заяви може початися лише через рік після її надходження. Окремі заяви Суд може визнати терміновими і розглянути їх в пріоритетному порядку, зокрема у випадку, якщо життя чи здоров'я заявника знаходиться під загрозою.

Якщо Суд встановить, що мало місце порушення Конвенції, він може присудити «справедливу сатисфакцію», тобто певну суму грошей на відшкодування шкоди, спричиненої таким порушенням. Суд може також зобов'язати державу відшкодувати витрати заявника у зв'язку із зверненням до Суду. Якщо Суд не встановить порушення, заявник не повинен буде сплатити додаткові кошти (зокрема, не компенсуватиме витрат держави-відповідача).

ВСТУП у справу ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК ТРЕТЬОЇ СТОРОНИ

У Європейському суді давно закріпилася практика участі у справах третіх сторін. Відповідно до ст. 36 Суд може дозволити вступити у спра­ву країнам учасницям Конвенції, якщо заявником є один з її громадян, а також «в інтересах належного відправлення правосуддя» «будь-якій заці­кавленій особі», яким може бути держава, приватна особа або організація.

Момент вступу в справу: протягом 12 тижнів з моменту повідомлен­ня Судом про заяву держави-відповідача. Повноваження: подати пись­мові зауваження та, у виняткових випадках, взяти участь у слуханнях. Третя сторона повинна письмово звернутися до Голови палати за дозво­лом протягом 12 тижнів. Прохання має бути «належним чином обґрунто­ваною». Умови: Суд практично завжди ставить певні умови для вступу у справу. Умовами можуть бути: - Максимальний обсяг письмових заува­жень (зазвичай 10 сторінок); - Певний строк для їх подачі (від 4 до 6 тижнів); - Перелік питань, які можуть бути порушені третьою стороною (вони не можуть стосуватися фактичних обставин справи - виняткова компетенція сторін). Зміст прохання про вступ у справу:

1.  докладні відомості про вступає стороні (в т.ч. досвід і компетен­цію); 2. коло питань, які сторона пропонує торкнутися в своїх заува­женнях суду Письмові зауваження направляються сторонам, які вправі подати відповідні зауваження або відповісти на слуханні. Відповідні зауваження направляються вступає стороні, яка подальші зауваження подати не має права.

Як правило, просять вступити у справу для подання зауважень по суті, але можна і з питання прийнятності. Зміни, що вносяться Прото­колом 14. Комісар з прав людини вправі вступати в справу і виступати на слуханнях. Прикладів вступу некомерційних організацій в процес не мало. Маматкуллов і Абдурасуловіч проти Туреччини (06.02.2003). Міжнародна комісія юристів вступила у справу про екстрадицію двох громадян Узбекистану, яким загрожувала смертна кара. Втручання комісії зосередилося на питанні про те, чи повинні бути зобов'язуючими попередні заходи, зазначені судом.

ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ

Згідно з Конвенцією, кожна держава-учасниця визнає юрисдикцію Суду і зобов'язується виконувати його остаточні рішення у справах, у яких вона є стороною. Тож після того, як рішення стало остаточним, Суд надсилає його сторонам. З набуттям рішенням Суду, у якому було визнано порушення Україною прав, статусу остаточного заявник набу­ваєте статусу стягувача і можете вимагати виконання рішення.

Порядок виконання рішень Суду в Україні визначається Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європей­ського суду з прав людини».

Виконання рішення Суду може полягати у трьох аспектах: випла­ті відшкодування (за умови, що його було присуджено або воно було визначено у рішенні Суду стосовно дружнього врегулювання), вжитті додаткових заходів індивідуального характеру з метою відновлення по рушених прав, а також заходів загального характеру, спрямованих на попередження випадків аналогічних порушень у майбутньому.

На забезпечення виконання рішень кожного року в Державному бюджеті України передбачаються загальнодержавні видатки. Більшість коштів з цієї суми сплачується заявникам як справедлива сатисфакція у випадках констатації Європейським судом порушення Україною її зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї. За період з вересня 1997 року по 21 червень 2009 р. за рішеннями Європейського суду з державного бюджету України громадянам і юридичним особам було виплачено 44 320 801,04 грн., а на виконання рішень Європейського суду у 2010 році з державного бюджету було сплачено 2 545 703,52 грн. Проте, через велику кількість рішень та недосконалу законодавчу сис­тему виконання рішень Європейського суду, багато українських гро­мадян вимушені чекати роками виплат від держави.

Збільшення за останній рік кількості справ проти України, що перебувають у провадженні Європейського суду, а також кількос­ті задоволених скарг з одного боку свідчить про наявність дієвого міжнародно-правового механізму захисту прав громадян, а з іншого викликає серйозну стурбованість стан виконання Україною остаточ­них рішень Суду.

На сьогодні 95% таких рішень до України вважаються невикона­ними в повному обсязі, оскільки комітет міністрів ради Європи ще не прийняв відповідної резолюції про зняття з контролю. При цьому 608 рішень, тобто 79% перебувають під посиленим наглядом.

Левова частка судових рішень, що не виконується Українською державою - це так звані соціальні справи, коли громадяни намагаються домогтися належних їм соціальних виплат.

За даними Міністерства соціальної політики, загальна сума забор­гованості за всі роки з моменту ратифікації Конвенції із соціальних виплат громадянам на сьогодні перевищує 130 мільярдів гривень.

ДОДАТКИ

МІЖНАРОДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО НА ЗАХИСТ ОСІБ З ОСОБЛИВИМИ ФІЗИЧНИМИ ПОТРЕБАМИ КОНВЕНЦІЯ ПРО ПРАВА ІНВАЛІДІВ

(повний текст)

Дата підписання: 13.12.2006

Дата ратифікації Україною: 16.12.2009

Дата набрання чинності для України: 06.03.2010

Офіційний переклад

Преамбула

Держави - учасниці цієї Конвенції,

a)   нагадуючи про проголошені в Статуті Організації Об'єднаних Націй принципи, в яких достоїнство й цінність, притаманні всім чле­нам людської сім'ї, і рівні та невід'ємні їхні права визнаються за основу свободи, справедливості й загального миру;

b)    визнаючи, що Організація Об'єднаних Націй проголосила й закріпила в Загальній декларації прав людини та в Міжнародних пак­тах про права людини, що кожна людина має всі передбачені в них пра­ва й свободи без будь-якого розрізнення;

c)     підтверджуючи загальність, неподільність, взаємозалежність і взаємопов'язаність усіх прав людини й основоположних свобод, а також необхідність гарантувати інвалідам повне користування ними без дискримінації;

(і) посилаючись на Міжнародний пакт про економічні, соціаль­ні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дис­кримінації, Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, Кон­венцію про права дитини та Міжнародну конвенцію про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей ;

е) визнаючи, що інвалідність - це поняття, яке еволюціонує, і що інвалідність є результатом взаємодії, яка відбувається між людьми, які мають порушення здоров'я, і відносницькими та середовищними бар'єрами і яка заважає їхній повній та ефективній участі в житті сус­пільства нарівні з іншими;

Г) визнаючи важливість, яку принципи й керівні орієнтири, що містяться у Всесвітній програмі дій стосовно інвалідів та в Стандарт­них правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів, мають з погляду впливу на заохочення, формулювання та оцінку стратегій, планів, програм і заходів на національному, регіональному та міжна­родному рівнях для подальшого забезпечення інвалідам рівних мож­ливостей;

g) наголошуючи на важливості актуалізації проблем інвалідності як складової відповідних стратегій сталого розвитку;

її) визнаючи також, що дискримінація стосовно будь-якої особи за ознакою інвалідності є ущемленням достоїнства й цінності, притаман­них людській особистості;

і) визнаючи далі багатоманітність інвалідів;

_І) визнаючи необхідність заохочувати й захищати права людини всіх інвалідів, зокрема тих, хто потребує активнішої підтримки;

к) будучи занепокоєними тим, що, незважаючи на всі ці різнома­нітні документи й починання, інваліди продовжують натрапляти на бар'єри на шляху їхньої участі в житті суспільства як повноправних членів і з порушенням їхніх прав людини в усіх частинах світу;

1) визнаючи важливість міжнародного співробітництва для поліп­шення умов життя інвалідів у кожній країні, особливо в країнах, що розвиваються;

пі) визнаючи цінний нинішній і потенційний внесок інвалідів у загальний добробут і багатоманітність їхніх місцевих товариств і ту обставину, що сприяння повному здійсненню інвалідами своїх прав людини та основоположних свобод, а також повноцінній участі інвалі­дів дасть змогу зміцнити в них почуття причетності й досягти значних успіхів у людському, соціальному та економічному розвитку суспіль­ства та викоріненні убогості;

п) визнаючи, що для інвалідів важливою є їхня особиста самостій­ність і незалежність, зокрема свобода робити власний вибір;

о) уважаючи, що інваліди повинні мати можливість активного залучення до процесів ухвалення рішень стосовно стратегій і програм, зокрема тих, які безпосередньо стосуються їх;

р) будучи занепокоєними важкими умовами, на які натрапляють інва­ліди, які піддаються численним або загостреним формам дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного, етнічного, аборигенного чи соціального похо­дження, майнового стану, народження, віку або іншої обставини;

q) визнаючи, що жінки-інваліди й дівчата-інваліди як удома, так і поза ним нерідко піддаються більшому ризикові насилля, травмування або наруги, недбалого чи зневажливого ставлення, поганого поводжен­ня або експлуатації;

г) визнаючи, що діти-інваліди повинні в повному обсязі користу­ватися всіма правами людини й основоположними свободами нарівні з іншими дітьми, і нагадуючи у зв'язку із цим про зобов'язання, узяті на себе державами - учасницями Конвенції про права дитини ;

в) наголошуючи на необхідності врахування тендерного аспекту в усіх зусиллях зі сприяння повному здійсненню інвалідами прав люди­ни й основоположних свобод;

І) наголошуючи на тому факті, що більшість інвалідів живе в умо­вах убогості, і визнаючи у зв'язку із цим гостру необхідність займатися проблемою негативного впливу убогості на інвалідів;

и) беручи до уваги, що обстановка миру та безпеки, заснована на повній повазі до цілей і принципів, викладених у Статуті Організа­ції Об'єднаних Націй, і на дотриманні застосовних угод у галузі прав людини, є неодмінною умовою для повного захисту інвалідів, зокрема під час збройних конфліктів й іноземної окупації;

у) визнаючи, що важливою є доступність фізичного, соціального, еко­номічного та культурного оточення, охорони здоров'я та освіти, а також інформації та зв'язку, оскільки вона дає змогу інвалідам повною мірою користуватися всіма правами людини й основоположними свободами;

\у) беручи до уваги, що кожна окрема людина, маючи зобов'язання стосовно інших людей і того колективу, до якого вона належить, пови­нна добиватися заохочення й дотримання прав, що визнаються в Між­народному біллі про права людини.

х) будучи переконаними в тому, що сім'я є природним і основним осередком суспільства та має право на захист з боку суспільства й дер­жави та що інваліди й члени їхніх сімей повинні отримувати необхід­ний захист і допомогу, які дають змогу сім'ям робити внесок у справу повного й рівного користування правами інвалідів;

у) будучи переконаними в тому, що всеосяжна та єдина міжнародна конвенція про заохочення та захист прав і достоїнства інвалідів стане важливим внеском у подолання глибоко несприятливого соціального становища інвалідів і в розширення їхньої участі в громадському, полі­тичному, економічному, соціальному та культурному житті за рівних можливостей - яку розвинутих країнах, так і в країнах, що розвиваються; домовилися про таке:

Стаття 1 Мета

Мета цієї Конвенції полягає в заохоченні, захисті й забезпечен­ні повного й рівного здійснення всіма інвалідами всіх прав людини й основоположних свобод, а також у заохоченні поважання притаманно­го їм достоїнства.

До інвалідів належать особи зі стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які під час взаємодії з різними бар'єрами можуть заважати їхній повній та ефективній учас­ті в житті суспільства нарівні з іншими.

Стаття 2 Визначення

Для цілей цієї Конвенції:

"спілкування'' включає використання мов, текстів, абетки Брайля, тактильного спілкування, великого шрифту, доступних мультимедій­них засобів, так само, як і друкованих матеріалів, аудіозасобів, звичай­ної мови, читців, а також підсилювальних і альтернативних методів, способів та форматів спілкування, зокрема доступної інформаційно- комунікаційної технології;

"мова” включає мовленнєві й жестові мови та інші форми немов- леннєвих мов;

"дискримінація за ознакою інвалідності” означає будь-яке розріз­нення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні;

"розумне пристосування” означає внесення, коли це потрібно в конкретному випадку, необхідних і підхожих модифікацій і коректив, що не стають непомірним чи невиправданим тягарем, для цілей забез­печення реалізації або здійснення інвалідами нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод;

"універсальний дизайн” означає дизайн предметів, обстановок, про­грам та послуг, покликаний зробити їх максимально можливою мірою придатними для використання для всіх людей без необхідності адаптації чи спеціального дизайну. "Універсальний дизайн” не виключає допоміж­них пристроїв для конкретних груп інвалідів, де це необхідно.

Стаття З Загальні принципи

Принципами цієї Конвенції є:

a)  повага до притаманного людині достоїнства, її особистої само­стійності, зокрема свободи робити власний вибір, і незалежності;

b)  недискримінація;

c)  повне й ефективне залучення та включення до суспільства;

(і) повага до особливостей інвалідів і прийняття їх як компонента людської різноманітності й частини людства;

е) рівність можливостей;

Г) доступність;

g) рівність чоловіків і жінок;

її) повага до таких здібностей дітей-інвалідів, які розвиваються, і повага до права дітей-інвалідів зберігати свою індивідуальність.

Стаття 4 Загальні зобов'язання

1.  Держави-учасниці зобов'язуються забезпечувати й заохочувати повну реалізацію всіх прав людини й основоположних свобод всіма інвалідами без будь-якої дискримінації за ознакою інвалідності. Із цією метою держави-учасниці зобов'язуються:

a)    вживати всіх належних законодавчих, адміністративних та інших заходів для здійснення прав, що визнаються в цій Конвенції;

b)  вживати всіх належних заходів, зокрема законодавчих, для зміни чи скасування існуючих законів, постанов, звичаїв та підвалин, які є дискримінаційними стосовно інвалідів;

c)  ураховувати в усіх стратегіях і програмах захисту і заохочення прав людини інвалідів;

(і) утримуватися від будь-яких дій або методів, які не узгоджують­ся із цією Конвенцією, і забезпечувати, щоб державні органи та устано­ви діяли відповідно до цієї Конвенції;

е) уживати всіх належних заходів для усунення дискримінації за ознакою інвалідності з боку будь-якої особи, організації або приватно­го підприємства;

Г) проводити або заохочувати дослідну та конструкторську роз­робку товарів, послуг, устаткування та об'єктів універсального дизай­ну (який визначено в статті 2 цієї Конвенції), пристосування яких до конкретних потреб інваліда вимагало б якомога меншої адаптації й мінімальних витрат, сприяти наявності й використанню їх, а також про­сувати ідею універсального дизайну під час вироблення стандартів і керівних орієнтирів;

§) проводити або заохочувати дослідну та конструкторську роз­робку, а також сприяти наявності й використанню нових технологій, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій, засобів, що полег­шують мобільність, обладнання та допоміжних технологій, підхожих для інвалідів, приділяючи першочергову увагу недорогим технологіям;

її) надавати інвалідам доступну інформацію про засоби, що полег­шують мобільність, обладнання та допоміжні технології, зокрема нові технології, а також інші форми допомоги, допоміжні послуги та об'єкти;

і)  заохочувати викладання спеціалістам і персоналу, що працюють з інвалідами, прав, які визнаються в цій Конвенції, щоб удосконалюва­ти надання гарантованих цими правами допомоги та послуг.

2.   Що стосується економічних, соціальних та культурних прав, то кожна держава-учасниця зобов'язується вживати, максимально залучаючи наявні в неї ресурси, а у випаду необхідності - удаючись до міжнародно­го співробітництва, заходів для поступового досягнення повної реалізації цих прав без шкоди для тих сформульованих у цій Конвенції зобов'язань, які є безпосередньо застосовними відповідно до міжнародного права.

3.    Під час розробки й застосування законодавства й стратегій, спрямованих на виконання цієї Конвенції, і в рамках інших процесів ухвалення рішень з питань, що стосуються інвалідів, держави-учасниці тісно консультуються з інвалідами, зокрема дітьми-інвалідами, й актив­но залучають їх через організації, що їх представляють.

4.  Ніщо в цій Конвенції не зачіпає будь-яких положень, які більшою мірою сприяють реалізації прав інвалідів і можуть міститися в законах держави-учасниці або нормах міжнародного права, що є чинними в цій державі. Не допускається жодне обмеження чи применшення будь-яких прав людини й основоположних свобод, що визнаються або існують у будь-якій державі - учасниці цієї Конвенції на підставі закону, конвенцій, правил або звичаїв, під приводом, що в цій Конвенції не визнаються такі права чи свободи або що в ній вони визнаються в меншому обсязі.

5.  Положення цієї Конвенції поширюються на всі частини федера­тивних держав без жодних обмежень чи вилучень.

Стаття 5 Рівність і недискримінація

1.  Держави-учасниці визнають, що всі особи є рівними перед зако­ном і за ним та мають право на рівний захист закону й рівне користу­вання ним без будь-якої дискримінації.

2.     Держави-учасниці забороняють будь-яку дискримінацію за ознакою інвалідності й гарантують інвалідам рівний та ефективний правовий захист від дискримінації на будь-якому ґрунті.

3.    Для заохочення рівності й усунення дискримінації держави- учасниці вживають усіх належних заходів для забезпечення розумного пристосування.

4.    Конкретні заходи, необхідні для прискорення чи досягнення фактичної рівності інвалідів, не вважаються дискримінацією за зміс­том цієї Конвенції.

Стаття 6 Жінки-інваліди

1.    Держави-учасниці визнають, що жінки-інваліди та дівчата- інваліди піддаються множинній дискримінації, й у зв'язку із цим ужи­вають заходів для забезпечення повного й рівного здійснення ними всіх прав людини й основоположних свобод.

2.  Держави-учасниці вживають усіх належних заходів для забезпе­чення всебічного розвитку, поліпшення становища та розширення прав

і       можливостей жінок, щоб гарантувати їм здійснення й реалізацію прав людини й основоположних свобод, закріплених у цій Конвенції.

Стаття 7 Діти-інваліди

1.  Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для забез­печення повного здійснення дітьми-інвалідами всіх прав людини й основоположних свобод нарівні з іншими дітьми.

2.   В усіх діях стосовно дітей-інвалідів першочергова увага приді­ляється вищим інтересам дитини.

3.  Держави-учасниці забезпечують, щоб діти-інваліди мали право вільно висловлювати з усіх питань, що їх зачіпають, свої погляди, які отримують належну вагомість, відповідну їхньому вікові та зрілості, нарівні з іншими дітьми й отримувати допомогу, яка відповідає інвалід­ності та вікові, у реалізації цього права.

Стаття 8 Просвітно-виховна робота

1.  Держави-учасниці зобов'язуються вживати невідкладних, ефек­тивних та належних заходів, щоб:

a)   підвищувати освіченість усього суспільства, зокрема на рівні сім'ї, у питаннях інвалідності й зміцнювати повагу до прав і достоїн­ства інвалідів;

b)  вести боротьбу зі стереотипами, забобонами та шкідливими зви­чаями стосовно інвалідів, зокрема на ґрунті статевої належності й віку, в усіх сферах життя;

c)  пропагувати потенціал і внесок інвалідів.

2.  Уживані із цією метою заходи включають:

a)  розгортання та ведення ефективних суспільно-просвітних кам­паній, покликаних:

i)   виховувати сприйнятливість до прав інвалідів;

ii)   заохочувати позитивні уявлення про інвалідів і глибше розумін­ня їх суспільством;

iii)   сприяти визнанню навичок, достоїнств і здібностей інвалідів, а також їхнього внеску на робочому місці та на ринку праці;

b)   виховання на всіх рівнях системи освіти, зокрема в усіх дітей починаючи з раннього віку, шанобливого ставлення до прав інвалідів;

c)  спонукання всіх органів масової інформації до такого зображен­ня інвалідів, яке узгоджується з метою цієї Конвенції;

(і) просування виховно-ознайомчих програм, присвячених інвалі­дам та їхнім правам.

Стаття 9 Доступність

1.    Щоб надати інвалідам можливість вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення інвалідам доступу нарів­ні з іншими до фізичного оточення, до транспорту, до інформації та зв'язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об'єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, яку міських, так і в сільських районах. Ці заходи, які вклю­чають виявлення й усунення перепон і бар'єрів, що перешкоджають доступності, повинні поширюватися, зокрема:

a) на будинки, дороги, транспорт й інші внутрішні та зовнішні об'єкти, зокрема школи, житлові будинки, медичні установи та робочі місця;

b)   на інформаційні, комунікаційні та інші служби, зокрема елек­тронні служби та екстрені служби.

2.  Держави-учасниці вживають також належних заходів для того, щоб:

a)  розробляти мінімальні стандарти й керівні орієнтири, що перед­бачають доступність об'єктів і послуг, відкритих або таких, що нада­ються населенню, уводити їх у дію та стежити за дотриманням їх;

b)    забезпечувати, щоб приватні підприємства, які пропонують об'єкти й послуги, відкриті або такі, що надаються населенню, урахо­вували всі аспекти доступності для інвалідів;

c)  організовувати для всіх залучених сторін інструктаж з проблем доступності, на які натрапляють інваліди;

(і) оснащувати будинки та інші об'єкти, відкриті для населення, знаками, виконаними абеткою Брайля у формі, що легко читається і є зрозумілою;

е) надавати різні види послуг помічників і посередників, зокрема провідників, читців і професійних сурдоперекладачів, для полегшення доступності будинків та інших об'єктів, відкритих для населення;

Г) розвивати інші належні форми надання інвалідам допомоги та підтримки, що забезпечують їм доступ до інформації;

g) заохочувати доступ інвалідів до нових інформаційно- комунікаційних технологій і систем, зокрема Інтернету;

її) заохочувати проектування, розробку, виробництво й поширення первісно доступних інформаційно-комунікаційних технологій і систем, так щоб доступність цих технологій і систем досягалася за мінімаль­них витрат.

Стаття 10 Право на життя

Держави-учасниці знову підтверджують невід'ємне право кожної людини на життя й уживають усіх необхідних заходів для забезпечення його ефективного здійснення інвалідами нарівні з іншими.

Стаття 11 Ситуація ризику та надзвичайні

гуманітарні ситуації

Держави-учасниці вживають відповідно до своїх зобов'язань за міжнародним правом, зокрема міжнародним гуманітарним правом та міжнародним правом з прав людини, усіх необхідних заходів для забезпечення захисту й безпеки інвалідів у ситуаціях ризику, зокрема в збройних конфліктах, надзвичайних гуманітарних ситуаціях та під час стихійних лих.

Стаття 12 Рівність перед законом

1.  Держави-учасниці підтверджують, що кожний інвалід, де б він не знаходився, має право на рівний правовий захист.

2.  Держави-учасниці визнають, що інваліди мають правоздатність нарівні з іншими в усіх аспектах життя.

3.    Держави-учасниці вживають належних заходів для надання інвалідам доступу до підтримки, якої вони можуть потребувати під час реалізації своєї правоздатності.

4.    Держави-учасниці забезпечують, щоб усі заходи, пов'язані з реалізацією правоздатності, передбачали належні та ефективні гаран­тії недопущення зловживань відповідно до міжнародного права з прав людини. Такі гарантії повинні забезпечувати, щоб заходи, пов'язані з реалізацією правоздатності, орієнтувалися на повагу до прав, волі та переваг особи, були вільні від конфлікту інтересів і недоречного впливу, були домірні обставинам цієї особи й пристосовані до них, застосовувалися протягом якомога меншого строку й регулярно пере­вірялися компетентним, незалежним та безстороннім органом чи судо­вою інстанцією. Ці гарантії повинні бути домірні тій мірі, якою такі заходи зачіпають права та інтереси цієї особи.

5.  З урахуванням положень цієї статті держави-учасниці вживають усіх належних і ефективних заходів для забезпечення рівних прав інва­лідів на володіння майном і його успадкування, на управління власни­ми фінансовими справами, а також на рівний доступ до банківських позик, іпотечних кредитів та інших форм фінансового кредитування й забезпечують, щоб інваліди не позбавлялися довільно свого майна.

Стаття 13 Доступ до правосуддя

1.    Держави-учасниці забезпечують інвалідам нарівні з іншими ефективний доступ до правосуддя, зокрема передбачаючи процесуаль­ні та відповідні вікові корективи, які полегшують виконання ними сво­єї ефективної ролі прямих і опосередкованих учасників, у тому числі свідків, на всіх стадіях юридичного процесу, зокрема на стадії розслі­дування та інших стадіях попереднього провадження.

2.   Щоб сприяти забезпеченню інвалідам ефективного доступу до правосуддя, держави-учасниці сприяють належному навчанню осіб, які працюють у сфері здійснення правосуддя, зокрема в поліції та пені­тенціарній системі.

Стаття 14 Свобода та особиста недоторканність

1. Держави-учасниці забезпечують, щоб інваліди нарівні з іншими:

a)  користувалися правом на свободу та особисту недоторканність;

b)   не позбавлялися волі незаконно чи довільно й щоб будь-яке позбавлення волі відповідало законові, а наявність інвалідності в жод­ному випадку не ставала підставою для позбавлення волі.

2.  Держави-учасниці забезпечують, щоб у випадку, коли на підста­ві якої-небудь процедури інваліди позбавляються волі, у них нарівні з іншими були гарантії, що узгоджуються з міжнародним правом з прав людини, і щоб поводження з ними відповідало цілям і принципам цієї Конвенції, зокрема забезпечення розумного пристосування.

Стаття 15

Свобода від катувань і жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання

1.    Ніхто не повинен піддаватися катуванням або жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують його гідність, поводженню або покаранню. Зокрема, жодна особа не повинна без власної вільної згоди піддаватися медичним чи науковим дослідам.

2. Держави-учасниці вживають усіх ефективних законодавчих, адмі­ністративних, судових чи інших заходів для того, щоб інваліди нарів­ні з іншими не піддавалися катуванням або жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують гідність, видам поводження та покарання.

Стаття 16

Свобода від експлуатації, насилля та наруги

1.  Держави-учасниці вживають усіх належних законодавчих, адмі­ністративних, соціальних, просвітних та інших заходів для захисту інвалідів як удома, так і поза ним від усіх форм експлуатації, насилля та наруги, зокрема від тих їхніх аспектів, які мають тендерне підґрунтя.

2.   Держави-учасниці вживають також усіх належних заходів для недопущення всіх форм експлуатації, насилля та наруги, забезпечую­чи, зокрема, підхожі форми надання допомоги і підтримки, яка вра­ховує віково-статеву специфіку інвалідів, їхнім сім'ям та особам, які здійснюють догляд за інвалідами, зокрема шляхом ознайомлення й освіти з питання про те, як уникати проявів експлуатації, насилля та наруги, визначати їх та повідомляти про них. Держави-учасниці забез­печують, щоб послуги з надання захисту надавалися з урахуванням

віково-статевої специфіки й фактора інвалідності.

3.   Прагнучи запобігати проявам усіх форм експлуатації, насилля та наруги, держави-учасниці забезпечують, щоб усі установи та про­грами, призначені для обслуговування інвалідів, перебували під ефек­тивним наглядом з боку незалежних органів.

4.  Держави-учасниці вживають усіх належних заходів для сприян­ня фізичному, когнітивному та психологічному відновленню, реабілі­тації та соціальній реінтеграції інвалідів, які стали жертвами будь-якої форми експлуатації, насилля чи наруги, зокрема шляхом услуговуван­ня з надання захисту. Такі відновлення та реінтеграція відбуваються в обстановці, що сприяє зміцненню здоров'я, благополуччя, самоповаги, достоїнства та самостійності відповідної особи, і здійснюються з ура­хуванням потреб, зумовлених віково-статевою специфікою.

5.  Держави-учасниці приймають ефективні законодавство та стра­тегії, зокрема орієнтовані на жінок і дітей, для забезпечення того, щоб випадки експлуатації, насилля та наруги стосовно інвалідів виявляли­ся, розслідувалися та в належних випадках переслідувалися.

Стаття 17 Захист особистої цілісності

Кожний інвалід має право на повагу до його фізичної та психічної цілісності нарівні з іншими.

Стаття 18

Свобода пересування та громадянство

1.  Держави-учасниці визнають права інвалідів на свободу пересу­вання, на свободу вибору місця проживання та на громадянство нарівні з іншими, зокрема шляхом забезпечення того, щоб інваліди:

a)  мали право набувати й змінювати громадянство та не позбавля­лися свого громадянства довільно чи з причини інвалідності;

b)  не позбавлялися, з причини інвалідності, можливості отримува­ти документи, що підтверджують їхнє громадянство, чи будь-які інші документи, що посвідчують їхню особу, володіти такими документа­ми й користуватися ними чи використовувати відповідні процедури, наприклад імміграційні, які можуть бути необхідні для полегшення здійснення права на свободу пересування;

c)  мали право вільно залишати будь-яку країну, зокрема власну;

(і) не позбавлялися довільно або з причини інвалідності права на в'їзд до власної країни.

2.    Діти-інваліди реєструються відразу після народження та з моменту народження мають право на ім'я та на набуття громадянства, а також самою можливою мірою право знати своїх батьків і право на їхню турботу.

Стаття 19 Самостійний спосіб життя й залучення до місцевої спільноти

Держави - учасниці цієї Конвенції визнають рівне право всіх інва­лідів жити у звичайних місцях проживання, коли варіанти вибору є рів­ними з іншими людьми, і вживають ефективних і належних заходів для того, щоб сприяти повній реалізації інвалідами цього права та повному включенню й залученню їх до місцевої спільноти, зокрема забезпечу­ючи, щоб:

a)   інваліди мали можливість вибирати нарівні з іншими людьми своє місце проживання й те, де й з ким проживати, і не були зобов'язані проживати в якихось визначених житлових умовах;

b)  інваліди мали доступ до різного роду послуг, що надаються вдо­ма, за місцем проживання, та інших допоміжних послуг на базі місцевої спільноти, зокрема персональної допомоги, необхідної для підтримки життя в місцевій спільноті й включення до неї, а також для недопущен­ня ізоляції або сегрегації від місцевої спільноти;

c)   послуги та об'єкти колективного користування, призначені для населення в цілому, були рівною мірою доступні для інвалідів і відпо­відали їхнім потребам.

Стаття 20 Індивідуальна мобільність

Держави-учасниці вживають ефективних заходів для забезпечення індивідуальної мобільності інвалідів з максимально можливим ступе­нем їхньої самостійності, зокрема шляхом:

a)  сприяння індивідуальній мобільності інвалідів вибраним ними способом, у вибраний ними час та за доступною ціною;

b)   полегшення доступу інвалідів до якісних засобів, що полегшу­ють мобільність, пристроїв, допоміжних технологій та послуг помічни­ків і посередників, зокрема за рахунок надання їх за доступною ціною;

c)  навчання інвалідів та кадрів спеціалістів, що з ними працюють, навичкам мобільності;

(і) спонукання підприємств, що займаються виробництвом засобів,

які полегшують мобільність, пристроїв та допоміжних технологій, до врахування всіх аспектів мобільності інвалідів.

Стаття 21

Свобода висловлення думки та переконань і доступ до інформації

Держави-учасниці вживають усіх належних заходів для забез­печення того, щоб інваліди могли користуватися правом на свободу висловлення думки та переконань, зокрема свободу шукати, отримува­ти й поширювати інформацію та ідеї нарівні з іншими, користуючись за власним вибором усіма формами спілкування, визначеними в статті

2  цієї Конвенції, зокрема шляхом:

a)  забезпечення інвалідів інформацією, призначеною для широкої публіки, у доступних форматах і з використанням технологій, що вра­ховують різні форми інвалідності, своєчасно й без додаткової плати;

b)   прийняття та сприяння використанню в офіційних відносинах: жестових мов, абетки Брайля, підсилювальних і альтернативних спосо­бів спілкування й усіх інших доступних способів, методів та форматів спілкування за вибором інвалідів;

c)     активного спонукання приватних підприємств, що надають послуги широкій публіці, зокрема через Інтернет, до надання інформа­ції та послуг у доступних і придатних для інвалідів форматах;

(і) спонукання засобів масової інформації, зокрема тих, що надають інформацію через Інтернет, до перетворення своїх послуг на доступні для інвалідів;

е) визнання й заохочення використання жестових мов.

Стаття 22 Недоторканність приватного життя

1.  Незалежно від місця проживання чи житлових умов жодний інва­лід не повинен наражатися на довільне чи незаконне посягання на недо­торканність його приватного життя, сім'ї, житла чи листування та інших видів спілкування або на незаконні нападки на його честь і репутацію. Інваліди мають право на захист закону від таких посягань або нападок.

2.    Держави-учасниці охороняють конфіденційність відомостей про особу, стан здоров'я та реабілітацію інвалідів нарівні з іншими.

Стаття 23 Повага до дому та сім'ї

1.  Держави-учасниці вживають ефективних і належних заходів для усунення дискримінації стосовно інвалідів у всіх питаннях, що сто­суються шлюбу, сім'ї, батьківства, материнства та особистих взаємин, нарівні з іншими, прагнучи при цьому забезпечити, щоб:

a)   визнавалося право всіх інвалідів, які досягай шлюбного віку, укладати шлюб і створювати сім'ю на підставі вільної та повної згоди тих, хто одружується;

b)  визнавалися права інвалідів на вільне й відповідальне прийнят­тя рішень про кількість дітей та інтервали між їхнім народженням і на доступ до інформації, що відповідає їхньому вікові, та до освіти в питаннях репродуктивної поведінки та планування сім'ї, а також нада­валися засоби, які дають їм змогу здійснювати ці права;

c)    інваліди, зокрема діти, нарівні з іншими зберігали свою фер­тильність.

2.    Держави-учасниці забезпечують права та обов'язки інвалідів стосовно опікунства, піклування, опіки, усиновлення дітей чи анало­гічних інститутів, коли ці поняття є в національному законодавстві; в усіх випадках першочергове значення мають вищі інтереси дитини. Держави-учасниці надають інвалідам належну допомогу у виконанні ними своїх обов'язків виховувати дітей.

3.   Держави-учасниці забезпечують, щоб діти-інваліди мали рівні права стосовно сімейного життя. Для реалізації цих прав і недопущен­ня приховування дітей-інвалідів, залишення їх, ухиляння від догляду за ними та сегрегації їх держави-учасниці зобов'язуються від самого початку забезпечувати дітей-інвалідів та їхні сім'ї всебічною інформа­цією, послугами та підтримкою.

4.  Держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася зі своїми батьками проти їхньої волі, за винятком випадків, коли підна­глядні судові компетентні органи відповідно до застосовних законів та процедур визначають, що таке розлучення є необхідним з огляду на вищі інтереси дитини. За жодних обставин дитина не може бути роз­лучена з батьками з причини інвалідності або самої дитини, або одного чи обох батьків.

5.    Держави-учасниці зобов'язуються у випадку, коли найближчі родичі не в змозі забезпечити догляд за дитиною-інвалідом, докладати всіх зусиль для того, щоб організувати альтернативний догляд за раху­нок залучення більш дальніх родичів, а у випадку відсутності такої можливості - за рахунок створення сімейних умов для проживання дитини в місцевій спільноті.

Стаття 24 Освіта

1.  Держави-учасниці визнають право інвалідів на освіту. Для цілей реалізації цього права без дискримінації й на підставі рівності можли­востей держави-учасниці забезпечують інклюзивну освіту на всіх рів­нях і навчання протягом усього життя, прагнучи при цьому:

a)   до повного розвитку людського потенціалу, а також почуття достоїнства та самоповаги та до посилення поваги до прав людини, основоположних свобод і людської багатоманітності;

b)  до розвитку особистості, талантів і творчості інвалідів, а також їхніх розумових і фізичних здібностей у найповнішому обсязі;

c)  до надання інвалідам можливості брати ефективну участь у жит­ті вільного суспільства;

2.  Під час реалізації цього права держави-учасниці забезпечують, щоб:

a)  інваліди не виключалися через інвалідність із системи загальної освіти, а діти-інваліди - із системи безплатної та обов'язкової початко­вої або середньої освіти;

b)  інваліди мали нарівні з іншими доступ до інклюзивної, якісної та безплатної початкової й середньої освіти в місцях свого проживан-

c)  забезпечувалося розумне пристосування, що враховує індивіду­альні потреби;

(і) інваліди отримували всередині системи загальної освіти необ­хідну підтримку для полегшення їхнього ефективного навчання;

е) в умовах, які максимально сприяють засвоєнню знань і соці­альному розвиткові, відповідно до мети повного охоплення вживались ефективні заходи з організації індивідуалізованої підтримки.

3.    Держави-учасниці надають інвалідам можливість засвоювати життєві та соціалізаційні навички, щоб полегшити їхню повну й рів­ну участь в процесі освіти і як членів місцевої спільноти. Держави- учасниці вживають у цьому напрямі належних заходів, зокрема:

а) сприяють засвоєнню абетки Брайля, альтернативних шрифтів, підсилювальних та альтернативних методів, способів і форматів спіл­кування, а також навичок орієнтації та мобільності й сприяють під­тримці з боку однолітків і наставництву;

b)  сприяють засвоєнню жестової мови та заохоченню мовної само­бутності глухих;

c)   забезпечують, щоб навчання осіб, зокрема дітей, які є сліпими, глухими чи сліпоглухими, здійснювалося з допомогою найбільш підхо­жих для інваліда мов, методів і способів спілкування і в обстановці, яка максимально сприяє засвоєнню знань і соціальному розвиткові.

4.    Щоб сприяти забезпеченню реалізації цього права, держави- учасниці вживають належних заходів для залучення до роботи вчи­телів, зокрема й учителів-інвалідів, які володіють жестовою мовою та (чи) абеткою Брайля, та для навчання спеціалістів і персоналу, що працюють на всіх рівнях системи освіти. Таке навчання охоплює осві­ту в питаннях інвалідності й використання підхожих підсилювальних і альтернативних методів, способів та форматів спілкування, навчальних методик і матеріалів для надання підтримки інвалідам.

5.     Держави-учасниці забезпечують, щоб інваліди могли мати доступ до загальної вищої освіти, професійного навчання, освіти для дорослих і навчання протягом усього життя без дискримінації та нарів­ні з іншими. Із цією метою держави-учасниці забезпечують, щоб для інвалідів забезпечувалося розумне пристосування.

Стаття 25 Здоров'я

Держави-учасниці визнають, що інваліди мають право на найбільш досяжний рівень здоров'я без дискримінації за ознакою інвалідності. Держави-учасниці вживають усіх належних заходів для забезпечення доступу інвалідів до послуг у сфері охорони здоров'я, які враховують тендерну специфіку, у тому числі до реабілітації за станом здоров'я. Зокрема, держави-учасниці:

a) забезпечують інвалідам той самий набір, якість і рівень безплатних або недорогих послуг і програм з охорони здоров'я, що й іншим особам, зокрема у сфері сексуального та репродуктивного здоров'я та за державни­ми програмами охорони здоров'я, що пропонуються населенню;

b)  надають ті послуги у сфері охорони здоров'я, які необхідні інва­лідам безпосередньо з причини їхньої інвалідності, зокрема послуги з ранньої діагностики, а в підхожих випадках - корекції та послуги, покликані звести до мінімуму та запобігти подальшому виникненню інвалідності, зокрема серед дітей і людей похилого віку;

c)     організують ці послуги у сфері охорони здоров'я якомога ближче

до місць безпосереднього проживання цих людей, зокрема в сільських районах;

(і) вимагають, щоб спеціалісти з охорони здоров'я надавали інвалі­дам послуги такої самої якості, що й іншим особам, зокрема на підставі вільної та поінформованої згоди через, серед іншого, підвищення обі­знаності стосовно прав людини, достоїнства, самостійності й потреб інвалідів за рахунок навчання та прийняття етичних стандартів для державної та приватної охорони здоров'я;

е) забороняють дискримінацію стосовно інвалідів під час надання медичного страхування та страхування життя, якщо останнє дозволене національним правом, і передбачають, що воно надається на справед­ливих і розумних засадах;

Г) не допускають дискримінаційної відмови в охороні здоров'я чи послугах у цій галузі чи отриманні їжі або рідин з причини інвалідності.

Стаття 26 Абілітація та реабілітація

1.    Держави-учасниці вживають, зокрема за підтримки з боку інших інвалідів, ефективних і належних заходів для того, щоб надати інвалідам можливість для досягнення й збереження максимальної неза­лежності, повних фізичних, розумових, соціальних та професійних здібностей і повного включення й залучення до всіх аспектів життя. Із цією метою держави-учасниці організовують, зміцнюють та розши­рюють комплексні абілітаційні та реабілітаційні послуги й програми, особливо у сфері охорони здоров'я, зайнятості, освіти й соціального обслуговування, таким чином, щоб ці послуги та програми:

a)  починали реалізуватися якомога раніше й ґрунтувалися на бага- топрофільній оцінці потреб і сильних сторін індивіда;

b)   сприяли залученню та включенню до місцевої спільноти й до всіх аспектів життя суспільства, мали добровільний характер і були доступні для інвалідів якомога ближче до місць їхнього безпосеред­нього проживання, зокрема в сільських районах.

2.  Держави-учасниці заохочують розвиток початкового й подаль­шого навчання спеціалістів і персоналу, які працюють у сфері абіліта- ційних і реабілітаційних послуг.

3.  Держави-учасниці заохочують наявність, знання та використан­ня допоміжних пристроїв і технологій, що стосуються абілітації й реа­білітації та призначені для інвалідів.

Стаття ТІ Праця та зайнятість

1.  Держави-учасниці визнають право інвалідів на працю нарівні з іншими; воно включає право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку інвалід вільно вибрав чи на яку він вільно пого­дився, в умовах, коли ринок праці та виробниче середовище є відкри­тими, інклюзивними та доступними для інвалідів. Держави-учасниці забезпечують і заохочують реалізацію права на працю, зокрема тими особами, які отримують інвалідність під час трудової діяльності, шля­хом ужиття, у тому числі в законодавчому порядку, належних заходів, спрямованих, зокрема, на таке:

a)  заборону дискримінації за ознакою інвалідності стосовно всіх питань, які стосуються всіх форм зайнятості, зокрема умов прийому на роботу, наймання та зайнятості, збереження роботи, просування по службі та безпечних і здорових умов праці;

b)   захист прав інвалідів нарівні з іншими на справедливі й спри­ятливі умови праці, зокрема рівні можливості й рівну винагороду за працю рівної цінності, безпечні та здорові умови праці, зокрема захист від домагань, та задоволення скарг;

c)  забезпечення того, щоб інваліди могли здійснювати свої трудові й профспілкові права нарівні з іншими;

(і) надання інвалідам можливості для ефективного доступу до загальних програм технічної та професійної орієнтації, служб працев­лаштування та професійного й безперервного навчання;

е) розширення на ринку праці можливостей для працевлаштуван­ня інвалідів та просування їх по службі, а також надання допомоги в пошуку, отриманні, збереженні та відновленні роботи;

Г) розширення можливостей для індивідуальної трудової діяльнос­ті, підприємництва, розвитку кооперативів і організації власної справи;

g) наймання інвалідів у державному секторі;

її) стимулювання наймання інвалідів у приватному секторі за допо­могою належних стратегій і заходів, які можуть уключати програми позитивних дій, стимули та інші заходи;

і)  забезпечення інвалідам розумного пристосування робочого міс­ця;

_І) заохочення набуття інвалідами досвіду роботи в умовах відкри­того ринку праці;

к) заохочення програм професійної та кваліфікаційної реабілітації, збереження робочих місць і повернення на роботу для інвалідів.

2.  Держави-учасниці забезпечують, щоб інваліди не утримувалися в рабстві чи в підневільному становищі й були захищені нарівні з інши­ми від примусової чи обов'язкової праці.

Стаття 28

Достатній життєвий рівень та соціальний захист

1.   Держави-учасниці визнають право інвалідів на достатній жит­тєвий рівень для них самих та їхніх сімей, що включає достатнє хар­чування, одяг та житло, і на безперервне поліпшення умов життя й уживають належних заходів для забезпечення та заохочення реалізації цього права без дискримінації за ознакою інвалідності.

2.     Держави-учасниці визнають право інвалідів на соціальний захист і на користування цим правом без дискримінації за ознакою інвалідності й уживають належних заходів для забезпечення та заохо­чення реалізації цього права, зокрема заходів:

a)  із забезпечення інвалідам рівного доступу до отримання чистої води та із забезпечення доступу до належних і недорогих послуг, при­строїв та іншої допомоги для задоволення потреб, пов'язаних з інвалід­ністю;

b)   із забезпечення інвалідам, зокрема жінкам, дівчатам і людям похилого віку з інвалідністю, доступу до програм соціального захисту й програм скорочення масштабів убогості;

c)   із забезпечення інвалідам та їхнім сім'ям, що живуть в умовах убогості, доступу до допомоги з боку держави з метою покриття витрат, пов'язаних з інвалідністю, зокрема належного навчання, консультуван­ня, фінансової допомоги та тимчасового патронажного догляду;

(і) із забезпечення інвалідам доступу до програм державного жит-

е) із забезпечення інвалідам доступу до пенсійних допомоги та програм.

Стаття 29

Участь у політичному та суспільному житті

Держави-учасниці гарантують інвалідам політичні права й можли­вість користуватися ними нарівні з іншими та зобов'язуються:

а) забезпечувати, щоб інваліди могли брати ефективну й усебічну участь, прямо або через вільно обраних представників, у політичному й суспільному житті нарівні з іншими, зокрема мали право та можли­вість голосувати й бути обраними, зокрема шляхом:

i)  забезпечення того, щоб процедури, приміщення та матеріали для голосування були підхожими, доступними та легкими для розуміння й використання;

ii)    захисту права інвалідів на участь у таємному голосуванні на виборах і публічних референдумах без залякування та на висунення своїх кандидатур для виборів, на фактичне зайняття посад і виконання всіх публічних функцій на всіх рівнях державної влади - за сприяння використанню допоміжних і нових технологій, де це є доречним;

iii)   гарантування вільного волевиявлення інвалідів як виборців та із цією метою - задоволення, коли це необхідно, їхніх прохань про надан­ня їм якою-небудь особою за їхнім вибором допомоги в голосуванні;

Ь) активно сприяти створенню обстановки, в якій інваліди могли б ефективно й усебічно брати участь в управлінні державними справами без дискримінації та нарівні з іншими, і заохочувати їхню участь у дер­жавних справах, зокрема:

i)   участь у неурядових організаціях та об'єднаннях, робота яких пов'язана з державним і політичним життям країни, зокрема в діяль­ності політичних партій і керівництві ними;

ii)    створення організацій інвалідів і вступ до них для того, щоб представляти інвалідів на міжнародному, національному, регіонально­му та місцевому рівнях.

Стаття ЗО

Участь у культурному житті, проведенні дозвілля й відпочинку та заняттях спортом

1.  Держави-учасниці визнають право інвалідів брати участь нарів­ні з іншими в культурному житті й уживають усіх належних заходів для забезпечення того, щоб інваліди:

a)  мали доступ до творів культури в доступних форматах;

b)  мали доступ до телевізійних програм, фільмів, театру та інших культурних заходів у доступних форматах;

c)  мали доступ до таких місць культурних заходів чи послуг, як теа­три, музеї, кінотеатри, бібліотеки й туристичні послуги, а також мали найможливішою мірою доступ до пам'ятників і об'єктів, що мають національну культурну значущість.

2.   Держави-учасниці вживають належних заходів для того, щоб надати інвалідам можливість розвивати й використовувати свій твор­чий, художній та інтелектуальний потенціал - не тільки для власного блага, а й для збагачення всього суспільства.

3.   Держави-учасниці роблять відповідно до міжнародного права всі належні кроки для забезпечення того, щоб закони про захист прав інтелектуальної власності не ставали невиправданим чи дискриміна­ційним бар'єром для доступу інвалідів до творів культури.

4.  Інваліди мають право нарівні з іншими на визнання й підтримку їхньої особливої культурної та мовної самобутності, зокрема жестових мов і культури глухих.

5.  Щоб надати інвалідам можливість брати участь нарівні з іншими у проведенні дозвілля та відпочинку й у спортивних заходах, держави- учасниці вживають належних заходів:

a)   для заохочення й пропаганди найповнішої участі інвалідів у загально профільних спортивних заходах на всіх рівнях;

b)  для забезпечення того, щоб інваліди мали можливість організо­вувати спортивні та дозвільні заходи спеціально для інвалідів, розвива­ти їх і брати в них участь, і для сприяння у цьому зв'язку тому, щоб їм нарівні з іншими надавались належні навчання, підготовка та ресурси;

c)  для забезпечення того, щоб інваліди мали доступ до спортивних, рекреаційних і туристичних об'єктів;

(і) для забезпечення того, щоб діти-інваліди мали рівний з іншими дітьми доступ до участі в іграх, у проведенні дозвілля та відпочинку й у спортивних заходах, зокрема заходах у рамках шкільної системи;

е) для забезпечення того, щоб інваліди мали доступ до послуг тих, хто займається організацією дозвілля, туризму, відпочинку та спортив­них заходів.

Стаття 31 Статистика та збирання даних

1.  Держави-учасниці зобов'язуються здійснювати збирання належ­ної інформації, зокрема статистичних і дослідних даних, що дають їм змогу розробляти й здійснювати стратегії для цілей виконання цієї Кон­венції. У ході збирання та зберігання цієї інформації належить:

a)  дотримуватись юридично встановлених гарантій, зокрема зако­нодавства про захист даних, щоб забезпечити конфіденційність і недо­торканність приватного життя інвалідів;

b)     дотримуватися міжнародно-визнаних норм, які стосуються захисту прав людини й основоположних свобод, а також етичних прин­ципів під час збирання й використання статистичних даних.

2.    Зібрана відповідно до цієї статті інформація дезагрегується відповідним чином і використовується для сприяння оцінці того, як держави-учасниці виконують свої зобов'язання за цією Конвенцією, а також для виявлення та усунення бар'єрів, на які інваліди натрапляють під час здійснення своїх прав.

3.  Держави-учасниці беруть на себе відповідальність за поширен­ня цих статистичних даних і забезпечують доступність їх для інвалідів та інших осіб.

Стаття 32 Міжнародне співробітництво

1.   Держави-учасниці визнають важливість міжнародного співро­бітництва та його заохочення задля підтримки національних зусиль з реалізації цілей і завдань цієї Конвенції та вживають у цьому зв'язку належних і ефективних заходів по міжнародній лінії, а де це є дореч­ним - у партнерстві з відповідними міжнародними та регіональними організаціями й громадянським суспільством, зокрема організаціями інвалідів. Такі заходи могли б, зокрема, уключати:

a)   забезпечення того, щоб міжнародне співробітництво, зокрема міжнародні програми розвитку, охоплювало інвалідів і було для них доступним;

b)     полегшення й підтримку зміцнення наявних можливостей, зокрема шляхом взаємного обміну інформацією, досвідом, програмами та передовими напрацюваннями;

c)    сприяння співробітництву в галузі досліджень і доступу до науково-технічних знань;

(і) надання, де це є доречним, техніко-економічної допомоги, зокре­ма шляхом полегшення доступу до доступних і допоміжних технологій і шляхом взаємного обміну ними, а також через передачу технологій.

2.   Положення цієї статті не зачіпають обов'язку кожної держави- учасниці з виконання своїх зобов'язань відповідно до цієї Конвенції.

Стаття 33

Національне виконання та моніторинг

1.   Держави-учасниці відповідно до свого організаційного устрою призначають в уряді одну чи кілька інстанцій, що курирують питання, пов'язані з виконанням цієї Конвенції, і належним чином вивчають мож­ливість заснування або призначення в уряді координаційного механізму для сприяння відповідній роботі в різних секторах і на різних рівнях.

2.  Держави-учасниці відповідно до свого правового й адміністратив­ного устрою підтримують, зміцнюють, призначають або засновують у себе структуру, яка включає, де це є доречним, один чи кілька незалежних меха­нізмів, для заохочення, захисту й моніторингу виконання цієї Конвенції. Під час призначення або заснування такого механізму держави-учасниці беруть до уваги принципи, що стосуються статусу й функціонування наці­ональних установ, які займаються захистом і заохоченням прав людини.

3.   Громадянське суспільство, зокрема інваліди й організації, що їх представляють, у повному обсязі залучаються до процесу нагляду й беруть участь у ньому.

Стаття 34 Комітет з прав інвалідів

1.    Засновується Комітет з прав інвалідів (далі - Комітет), який виконує функції, передбачені нижче.

2.  У момент набрання чинності цією Конвенцією Комітет склада­ється з дванадцяти експертів. Після ще шістдесяти ратифікацій Кон­венції чи приєднань до неї членський склад Комітету збільшується на шість осіб, досягаючи максимуму - вісімнадцяти членів.

3.   Члени Комітету виступають від власної особи та мають високі моральні якості й визнану компетентність і досвід у галузі, що охоплю­ється цією Конвенцією. Під час висунення своїх кандидатів державам- учасницям пропонується належним чином ураховувати положення, сформульоване в пункті 3 статті 4 цієї Конвенції.

4.   Члени Комітету обираються державами-учасницями, причому приділяється увага справедливому географічному розподілові, пред­ставництву різних форм цивілізації та основних правових систем, зба­лансованій представленості статей та участі експертів-інвалідів.

5.   Члени Комітету обираються таємним голосуванням зі списку кандидатів, висунутих державами-учасницями із числа своїх грома­дян, на засіданнях Конференції держав-учасниць. На цих засіданнях, на яких дві третини держав-учасниць складають кворум, обраними до складу Комітету є ті кандидати, які отримали найбільшу кількість голо­сів і абсолютну більшість голосів представників держав-учасниць, які були присутні та брали участь у голосуванні.

6.   Перші вибори проводяться не пізніше, ніж через шість місяців від дня набрання чинності цією Конвенцією. Щонайменше за чоти­ри місяці до дати кожних виборів Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй звертається до держав-учасниць з листом, пропону­ючи їм подати кандидатури протягом двох місяців. Потім Генеральний секретар складає за алфавітом список усіх висунутих таким чином кан­дидатів із зазначенням держав-учасниць, що їх висунули, і надсилає його державам-учасницям цієї Конвенції.

7.  Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони мають право бути переобраними тільки один раз. Проте строк повноважень шести із членів, обраних на перших виборах, закінчується в кінці дво­річного періоду; негайно після перших виборів імена цих шести членів визначаються жеребкуванням головуючим на засіданні, про яке йдеть­ся в пункті 5 цієї статті.

8.   Обрання шести додаткових членів Комітету приурочується до звичайних виборів, що регулюються відповідними положеннями цієї статті.

9.  Якщо який-небудь член Комітету вмирає або йде у відставку чи оголошує, що не в змозі більше виконувати свої обов'язки з якоїсь іншої причини, держава-учасниця, що висунула кандидатуру цього члена, на строк повноважень, що залишився, призначає іншого експерта, який має кваліфікацію та відповідає вимогам, передбаченим у відповідних положеннях цієї статті.

10.  Комітет установлює власні правила процедури.

11.    Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй пред­ставляє необхідний персонал і матеріальні засоби для ефективного здійснення Комітетом своїх функцій відповідно до цієї Конвенції та скликає його перше засідання.

12.    Члени Комітету, заснованого відповідно до цієї Конвенції, отримують винагороду, що затверджується Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, з коштів Організації Об'єднаних Націй у порядку й на умовах, що встановлюються Асамблеєю з урахуванням важливості обов'язків Комітету.

13.   Члени Комітету мають право на пільги, привілеї та імунітети експертів у відрядженнях у справах Організації Об'єднаних Націй, закріплені у відповідних розділах Конвенції про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй.

Стаття 35 Доповіді держав-учасниць

1.   Кожна держава-учасниця подає Комітетові через Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй усеосяжну доповідь про захо­ди, ужиті для виконання нею своїх зобов'язань за цією Конвенцією, і про прогрес, досягнутий стосовно цього, протягом двох років після набрання чинності цією Конвенцією для відповідної держави-учасниці.

2. У подальшому держави-учасниці надають наступні доповіді не рід­ше, ніж раз на чотири роки, а також тоді, коли про це попросить Комітет.

3.    Комітет установлює керівні принципи, що визначають зміст доповідей.

4.    Державі-учасниці, яка надала Комітетові всеосяжну першу доповідь, немає необхідності повторювати у своїх наступних доповідях раніше надану інформацію. Державам-учасницям пропонується поду­мати про те, щоб робити підготовку доповідей Комітетові відкритим і транспарентним процесом, і належним чином ураховувати положення, сформульоване в пункті 3 статті 4 цієї Конвенції.

5.  У доповідях можуть зазначатися фактори й труднощі, що впли­вають на ступінь виконання зобов'язань за цією Конвенцією.

Стаття 36 Розгляд доповідей

1.  Кожна доповідь розглядається Комітетом, який вносить стосов­но неї пропозиції та загальні рекомендації, які він уважає доречними, і надсилає їх відповідній державі-учасниці. Держава-учасниця може у відповідь надіслати Комітетові будь-яку інформацію за власним вибо­ром. Комітет може запитувати в держав-учасниць додаткову інформа­цію, що стосується виконання цієї Конвенції.

2.  Коли держава-учасниця суттєво запізнюється з поданням допо­віді, Комітет може повідомити відповідній державі-учасниці про те, що якщо протягом трьох місяців після цього повідомлення відповідна доповідь не буде подана, то питання про виконання цієї Конвенції в цій державі-учасниці необхідно буде розглянути на підставі достовірної інформації, що її має у своєму розпорядженні Комітет. Комітет пропо­нує відповідній державі-учасниці взяти участь у такому розгляді. Якщо держава-учасниця у відповідь подасть відповідну доповідь, то застосо­вуються положення пункту 1 цієї статті.

3.     Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надає доповіді в розпорядження всіх держав-учасниць.

4.  Держави-учасниці забезпечують широкий доступ до своїх допо­відей для громадськості у себе в країні й полегшують ознайомлення з пропозиціями та загальними рекомендаціями, що стосуються цих доповідей.

5.  Коли Комітет уважає це доречним, він надсилає доповіді держав- учасниць до спеціалізованих установ, фондів та програм Організації Об'єднаних Націй, а також до інших компетентних органів, щоб ті звернули увагу на висловлене там прохання стосовно надання техніч­ної консультації або допомоги чи вказівку, що міститься там, стосовно потреби в останніх, разом із зауваженнями та рекомендаціями Комітету (якщо такі є) з приводу цих прохань або вказівок.

Стаття 37

Співробітництво між державами-учасницями й Комітетом

1.   Кожна держава-учасниця співробітничає з Комітетом і сприяє його членам у виконанні ними свого мандату.

2.  У своїх відносинах із державами-учасницями Комітет належним чином ураховує шляхи й засоби нарощування національних можливос­тей стосовно виконання цієї Конвенції, зокрема з допомогою міжна­родного співробітництва.

Стаття 3 8

Відносини Комітету з іншими органами

Для сприяння ефективному виконанню цієї Конвенції й заохочен­ня міжнародного співробітництва у сфері, що нею охоплюється:

a)  спеціалізовані установи та інші органи Організації Об'єднаних Націй мають право бути представленими під час розгляду питан­ня про виконання таких положень цієї Конвенції, які підпадають під їхній мандат. Коли Комітет уважає це доречним, він може пропонувати спеціалізованим установам та іншим компетентним органам зробити експертний висновок стосовно виконання Конвенції в галузях, що під­падають під їхні відповідні мандати. Комітет може пропонувати спеці­алізованим установам та іншим органам Організації Об'єднаних Націй подати доповіді про виконання Конвенції в галузях, що належать до сфери їхньої діяльності;

b)  під час виконання свого мандату Комітет консультується, коли це є доречним, з іншими відповідними органами, заснованими на підста­ві міжнародних договорів з прав людини, щоб забезпечувати узгодже­ність їхніх відповідних керівних принципів подання доповідей, а також пропозицій і загальних рекомендацій, що ними вносяться, та уникати дублювання та паралелізму під час здійснення ними своїх функцій.

Стаття 39 Доповідь Комітету

Комітет раз на два роки подає Генеральній Асамблеї та Економіч­ній і Соціальній Раді доповідь про свою діяльність і може виносити пропозиції і загальні рекомендації, що ґрунтуються на розгляді отри­маних від держав-учасниць доповідей та інформації. Такі пропозиції та загальні рекомендації включаються до доповіді Комітету разом з коментарями (якщо такі є) держав-учасниць.

Стаття 40 Конференція держав-учасниць

1.     Держави-учасниці регулярно збираються на Конференцію держав-учасниць для розгляду будь-якого питання, що стосується виконання цієї Конвенції.

2.   Не пізніше, ніж через шість місяців після набрання чинності цією Конвенцією Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй скликає Конференцію держав-учасниць. Наступні наради скликаються Генеральним секретарем раз на два роки або за рішенням Конференції держав-учасниць.

Стаття 41 Депозитарій

Депозитарієм цієї Конвенції є Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 42 Підписання

Ця Конвенція відкрита для підписання всіма державами- учасницями та організаціями регіональної інтеграції в Центральних установах Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку з ЗО березня 2007 року.

Стаття 43 Згода на обов'язковість

Ця Конвенція підлягає ратифікації державами, що її підписали, та офіційному підтвердженню організаціями регіональної інтеграції, що її підписали. Вона відкрита для приєднання до неї будь-якої держави чи організації регіональної інтеграції, які не підписали цієї Конвенції.

Стаття 44 Організації регіональної інтеграції

1.  «Організація регіональної інтеграції» означає створену суверен­ними державами певного регіону організацію, якій її держави-члени передали повноваження стосовно питань, які регулюються Конвенці­єю. Такі організації зазначають у своїх документах про офіційне під­твердження чи приєднання обсяг своєї компетенції стосовно питань, які регулюються цією Конвенцією. У подальшому вони інформують депозитарій про будь-які суттєві зміни в обсязі їхньої компетенції.

2.   Посилання в цій Конвенції на «держав-учасниць» стосуються таких організацій у межах їхньої компетенції.

3.  Для цілей пункту 1 статті 45 та пунктів 2 й 3 статті 47 цієї Кон­венції жодний документ, зданий на зберігання організацією регіональ­ної інтеграції, не враховується.

4.    У питаннях, що належать до їхньої компетенції, організації регіональної інтеграції можуть здійснювати своє право голосу на Кон­ференції держав-учасниць з кількістю голосів, що дорівнює кількості їхніх держав-членів, які є учасницями цієї Конвенції. Така організація не здійснює свого права голосу, якщо своє право здійснює будь-яка з її держав-членів, і навпаки.

Стаття 45 Набрання чинності

1.  Ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про при­єднання.

2.   Для кожної держави чи організації регіональної інтеграції, що ратифікують цю Конвенцію, офіційно підтверджують її чи приєдну­ються до неї після здачі на зберігання двадцятого такого документа, Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі ними на збе­рігання свого такого документа.

Стаття 46 Застереження

1.  Застереження, не сумісні з об'єктом і метою цієї Конвенції, є не припустимими.

2.  Застереження можуть бути зняті будь-коли.

Стаття 47

Поправки

1.  Будь-яка держава-учасниця може запропонувати поправку до цієї Конвенції та подати її Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй. Генеральний секретар повідомляє будь-які запропоновані поправ­ки державам-учасницям, звертаючись із проханням повідомити йому, чи виступають вони за проведення конференції держав-учасниць для розгля­ду цих пропозицій та ухвалення рішення стосовно них. У випаду, якщо протягом чотирьох місяців від дати такого повідомлення не менше третини держав-учасниць виступить за проведення такої конференції, Генеральний секретар скликає конференцію під егідою Організації Об'єднаних Націй. Будь-яка поправка, схвалена більшістю у дві третини держав-учасниць, які присутні й беруть участь у голосуванні, надсилається Генеральним секре­тарем до Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй для затвер­дження, а потім усім державам-учасницям для прийняття.

2.   Поправка, схвалена й затверджена відповідно до пункту 1 цієї статті, набирає чинності на тридцятий день після того, як кількість зда­них на зберігання документів про прийняття досягне двох третин кіль­кості держав-учасниць на дату схвалення цієї поправки. У подальшому поправка набирає чинності для будь-якої держави-учасниці на тридця­тий день після здачі нею на зберігання свого документа про прийняття. Поправка є обов'язковою лише для тих держав-учасниць, які її прийняли.

3.   Якщо Конференція держав-учасниць прийме консенсусом від­повідне рішення, схвалена й затверджена відповідно до пункту 1 цієї статті поправка, яка стосується виключно статей 34, 38, 39 та 40, наби­рає чинності для всіх держав-учасниць на тридцятий день після того, як кількість зданих на зберігання документів про прийняття досягне двох третин кількості держав-учасниць на дату схвалення цієї поправ-

Стаття 48 Денонсація

Держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію за допомо­гою письмового повідомлення Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй. Денонсація набирає чинності через рік після дати отримання Генеральним секретарем такого повідомлення.

Стаття 49 Доступний формат

Повинно бути забезпечено наявність тексту цієї Конвенції в доступних форматах.

Стаття 50 Автентичні тексти

Тексти цієї Конвенції англійською, арабською, іспанською, китай­ською, російською та французькою мовами є рівноавтентичними.

На посвідчення чого ті, що підписалися нижче, повноважні пред­ставники, належним чином на те вповноважені своїми відповідними урядами, підписали цю Конвенцію.

ФАКУЛЬТАТИВНИЙ ПРОТОКОЛ до Конвенції про права інвалідів

(повний текст)

Дата підписання: 13.12.2006

Дата ратифікації Україною: 16.12.2009

Дата набрання чинності для України: 06.03.2010

Офіційний переклад

Держави - учасниці цього Протоколу домовилися про таке:

1.    Держава - учасниця цього Протоколу («держава-учасниця») визнає компетенцію Комітету з прав інвалідів («Комітет») приймати й розглядати повідомлення від осіб або груп осіб, які перебувають під її юрисдикцією та заявляють, що є жертвами порушення цією державою- учасницею положень Конвенції, або від їхнього імені.

2.  Повідомлення не приймається Комітетом, якщо воно стосується держави - учасниці Конвенції, яка не є учасницею цього Протоколу.

Комітет уважає повідомлення неприйнятним, коли:

a)  повідомлення є анонімним;

b)  повідомлення є зловживанням правом на подання таких повідо­млень чи не сумісним з положеннями Конвенції;

c)   те саме питання вже розглядалося Комітетом чи було розгляну­те або розглядається в рамках іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання;

(і) вичерпано не всі наявні внутрішні засоби захисту. Це правило не застосовується, коли вжиття засобів захисту невиправдано зволіка­ється або навряд чи матиме дієвий ефект;

е) воно є явно необгрунтованим чи недостатньо аргументованим

Г) факти, що є предметом повідомлення, мали місце до набрання чинності цим Протоколом для відповідної держави-учасниці, якщо тільки ці факти не продовжувались і після згаданої дати.

З урахуванням положень статті 2 цього Протоколу Комітет у кон­фіденційному порядку доводить будь-які надані йому повідомлення до відома держави-учасниці. У шестимісячний строк держава, що отри­мала повідомлення, надає Комітетові письмові пояснення чи заяви з уточненням питання або засобу захисту (якщо такий є), який, можливо, був застосований цією державою.

1.    У будь-який момент між отриманням повідомлення й вине­сенням ухвали по суті Комітет може надіслати відповідній державі- учасниці для невідкладного розгляду прохання про вжиття цією державою-учасницею таких тимчасових заходів, які можуть бути необ­хідними для того, щоб уникнути заподіяння можливої непоправної шкоди жертві або жертвам гаданого порушення.

2.   Коли Комітет здійснює своє дискреційне право відповідно до пункту 1 цієї статті, це не означає, що він прийняв рішення стосовно прийнятності для нього по суті повідомлення.

Під час розгляду повідомлень відповідно до цього Протоколу Комітет проводить закриті засідання. Після вивчення повідомлення Комітет надсилає свої пропозиції та рекомендації (якщо такі є відпо­відній державі-учасниці та заявнику.

1.   Якщо Комітет отримує достовірну інформацію, яка вказує на серйозні або систематичні порушення державою-учасницею прав, закріплених у Конвенції , він пропонує цій державі-учасниці співро­бітничати у вивченні цієї інформації і з цією метою подати зауваження стосовно відповідної інформації.

2.    З урахуванням будь-яких зауважень, які можуть бути подані відповідною державою-учасницею, а також будь-якої іншої достовір­ної інформації, яку має Комітет, він може доручити одному чи кіль­ком своїм членам провести розслідування й терміново подати доповідь Комітетові. У тих випадках, коли це виправдано, та за згодою держави- учасниці розслідування може включати відвідання її території.

3.   Після вивчення результатів такого розслідування Комітет пере­проваджує ці результати відповідній державі-учасниці разом з будь- якими коментарями та рекомендаціями.

4.     Протягом шести місяців з моменту отримання результатів, коментарів та рекомендацій, перепроваджених Комітетом, держава- учасниця подає йому свої зауваження.

5.   Таке розслідування проводиться в конфіденційному порядку, і на всіх етапах процесу передбачається звернення до держави-учасниці стосовно співробітництва.

1.     Комітет може запропонувати відповідній державі-учасниці включити до її доповіді, передбаченої статтею 35 Конвенції, відомості про будь-які заходи, ужиті як відповідь на розслідування, проведене відповідно до статті 6 цього Протоколу.

2.  За необхідності Комітет може після закінчення шестимісячного строку, про який ідеться в пункті 4 статті 6, запропонувати відповідній державі-учасниці інформувати його про заходи, ужиті як відповідь на таке розслідування.

Кожна держава-учасниця може в момент підписання цього Прото­колу, його ратифікації або приєднання до нього заявити, що не визнає компетенції Комітету, передбаченої в статтях 6 і 7.

Депозитарієм цього Протоколу є Генеральний секретар Організа­ції Об'єднаних Націй.

Цей Протокол відкритий для підписання державами та організа­ціями регіональної інтеграції, які підписали Конвенцію , у Централь­них установах Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку з ЗО березня 2007 року.

Цей Протокол підлягає ратифікації державами, які підписали його та ратифікували Конвенцію або приєдналися до неї. Він підлягає офі­ційному підтвердженню організаціями регіональної інтеграції, які під­писали його та офіційно підтвердили Конвенцію або приєдналися до

Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави чи орга­нізації регіональної інтеграції, які ратифікували Конвенцію , офіційно підтвердили її або приєдналися до неї та які не підписали цього Про­токолу.

1.  «Організація регіональної інтеграції» означає створену суверен­ними державами певного регіону організацію, якій її держави-члени передали компетенцію стосовно питань, що регулюються Конвенцією та цим Протоколом. Такі організації зазначають у своїх документах про офіційне підтвердження або приєднання обсяг своєї компетенції сто­совно питань, що регулюються Конвенцією та цим Протоколом. Надалі вони інформують депозитарій про будь-які суттєві зміни в обсязі їхньої компетенції.

2.  Посилання в цьому Протоколі на «держав-учасниць» стосують­ся таких організацій у межах їхньої компетенції.

3.  Для цілей пункту 1 статті 13 й пункту 2 статті 15 цього Прото­колу жодний документ, зданий на зберігання організацією регіональної інтеграції, не зараховується.

4.  У питаннях, що належать до їхньої компетенції, організації регі­ональної інтеграції можуть здійснювати своє право голосу на нара­ді держав-учасниць з кількістю голосів, що дорівнює кількості їхніх держав-членів, які є учасницями цього Протоколу. Така організація не здійснює свого права голосу, якщо своє право здійснює будь-яка з її держав-членів, і навпаки.

1.  За умови набрання чинності Конвенцією цей Протокол набирає чинності на тридцятий день після здачі на зберігання десятої ратифіка­ційної грамоти чи документа про приєднання.

2.  Для кожної держави або організації регіональної інтеграції, які ратифікують цей Протокол, офіційно підтверджують його або приєд­нуються до нього після здачі на зберігання десятого такого документа, Протокол набирає чинності на тридцятий день після здачі ними на збе­рігання свого такого документа.

1.  Застереження, які є не сумісними з об'єктом і метою цього Про­токолу, є не припустимими.

2.  Застереження можуть бути зняті будь-коли.

1.    Будь-яка держава-учасник може запропонувати поправку до цього Протоколу й подати її Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй. Генеральний секретар повідомляє будь-які запро­поновані поправки державам-учасницям, просячи повідомити йому, чи виступають вони за проведення наради держав-учасниць для розгляду цих пропозицій та ухвалення рішення стосовно них. У випадку якщо протягом чотирьох місяців від дати такого повідомлення не менше тре­тини держав-учасниць виступить за проведення такої наради, Генераль­ний секретар скликає нараду під егідою Організації Об'єднаних Націй. Будь-яка поправка, схвалена більшістю у дві третини держав-учасниць, які є присутніми й беруть участь у голосуванні, надсилається Генераль­ним секретарем до Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй для затвердження, а потім усім державам-учасницям для прийняття.

2.   Поправка, схвалена й затверджена відповідно до пункту 1 цієї статті, набирає чинності на тридцятий день після того, як кількість зданих на зберігання документів про прийняття досягне двох третин кількості держав-учасниць на дату схвалення цієї поправки. Надалі поправка набирає чинності для будь-якої держави-учасниці на тридця­тий день після здачі нею на зберігання свого документа про прийняття. Поправка є обов'язковою лише для тих держав-учасниць, які її при­йняли.

Держава-учасниця може денонсувати цей Протокол шляхом пись­мового повідомлення Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй. Денонсація набирає чинності через рік після дати отримання Генеральним секретарем такого повідомлення.

Повинно бути забезпечено наявність тексту цього Протоколу в доступних форматах.

Тексти цього Протоколу англійською, арабською, іспанською, китайською, російською та французькою мовами є рівноавтентичними.

На посвідчення чого ті, що нижче підписалися, повноважні пред­ставники, належним чином на те вповноважені своїми відповідними урядами, підписали цей Протокол.

ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ НА РЕАЛІЗАЦІЮ ТА ЗАХИСТ ОСІБ З ОСОБЛИВИМИ ФІЗИЧНИМИ ПОТРЕБАМИ.

чинне станом на 20.12.2012 року

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

(витяг)

(Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № ЗО, ст. 141)

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Пра­ва і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 22. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути ска­совані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мов­ними або іншими ознаками.

Стаття 57. Кожному гарантується право знати свої права і обов'язки.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у поряд­ку, встановленому законом.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, вста­новленому законом, є нечинними.

ЗАКОН УКРАЇНИ Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні

(витяг)

(Відомості Верховної РадиУРСР (ВВР), 1991, N 21, ст.252 )

Стаття 4. Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у ство­ренні правових, економічних, політичних, соціальних, психологічних та інших умов для забезпечення їхніх прав і можливостей нарівні з іншими громадянами для участі в суспільному житті та полягає у:

виявленні, усуненні перепон і бар'єрів, що перешкоджають забез­печенню прав і задоволенню потреб, у тому числі стосовно доступу до об'єктів громадського та цивільного призначення, благоустрою, тран­спортної інфраструктури, дорожнього сервісу (далі - об'єкти фізично­го оточення), транспорту, інформації та зв'язку, а також з урахуванням індивідуальних можливостей, здібностей та інтересів - до освіти, пра­ці, культури, фізичної культури і спорту;

охороні здоров'я;

соціальному захисті;

забезпеченні виконання індивідуальної програми реабілітації інва­лідів;

наданні пристосованого житла;

сприянні громадській діяльності.

Соціальний захист інвалідів є складовою діяльності держави щодо забезпечення прав і можливостей інвалідів нарівні з іншими громадя­нами та полягає у наданні пенсії, державної допомоги, компенсаційних та інших виплат, пільг, соціальних послуг, здійсненні реабілітаційних заходів, встановленні опіки (піклування) або забезпеченні стороннього догляду.

Пільги інвалідам надаються на підставі посвідчення, яке підтвер­джує відповідний статус, пенсійного посвідчення чи посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до законів України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” , "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам” , в яких зазначено групу та при­чину інвалідності (для повнолітніх осіб), категорію "дитина-інвалід” (для дітей), а також у відповідних випадках вказано їх основні нозо­логічні форми захворювань (по зору, слуху та з ураженням опорно- рухового апарату).

З метою реалізації інвалідами прав та свобод людини і громадя­нина під час розроблення державних соціальних стандартів та держав­них соціальних гарантій, національних стандартів, правил усталеної практики та класифікаторів, стандартів, технічних умов, проведення дослідно-конструкторських, науково-дослідних робіт враховуються потреби інвалідів та/або застосовуються принципи розумного присто­сування та універсального дизайну.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування сприяють забезпеченню прав інвалідів щодо включення до суспільного життя нарівні з іншими громадянами.

Стаття 5. Порядок та умови визначення потреб у зв'язку з інвалід­ністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експер­тизи та з врахуванням здібностей до професійної і побутової діяльності інваліда. Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда нада­ються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації.

Індивідуальна програма реабілітації є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями.

Стаття 6. Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забез­печується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.

Громадянин має право в судовому порядку оскаржувати рішення органів медико-соціальної експертизи про визнання чи невизнання його інвалідом.

Стаття 7. Законодавство про соціальну захищеність інвалідів в Україні складається з цього Закону та інших актів законодавства, що видаються відповідно до нього.

Органи місцевого самоврядування зобов'язані інформувати інва­лідів про зміни і доповнення законодавства про соціальну захищеність інвалідів.

Нормативно-правові акти, які стосуються матеріального, соціально- побутового і медичного забезпечення інвалідів, розробляються за участю громадських організацій інвалідів.

Стаття 18. Забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико- соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які викорис­товують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гаран­тії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайня­тість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабіне­том Міністрів України.

Інвалідам, які не мають змоги працювати на підприємствах, в уста­новах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевла­штуванні з умовою про виконання роботи вдома.

Інваліди можуть залучатися до оплачуваних громадських робіт за їх згодою.

Стаття 18-1. Інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний.

Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеці­альних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній служ­бі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів у порядку, встанов­леному Кабінетом Міністрів України.

Стаття 19. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі під­приємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робо­чих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які вико­ристовують найману працю, самостійно розраховують кількість робо­чих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевла­штування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлю­ється до цілого значення.

Стаття 21. Держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здо­буття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям.

Дошкільне виховання, навчання інвалідів здійснюється в загаль­них або спеціальних дошкільних та навчальних закладах.

Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної тру­дової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки прова­диться згідно з висновками медико-соціальної експертизи.

При навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд із загальними допускається застосування альтернативних форм навчання.

Обдаровані діти-інваліди мають право на безплатне навчання музики, образотворчого, художньо-прикладного мистецтва у загальних навчаль­них закладах або спеціальних позашкільних навчальних закладах.

Навчальні заклади надають освітні послуги інвалідам нарівні з іншими громадянами, у тому числі шляхом створення належного кадро­вого, матеріально-технічного забезпечення та забезпечення розумного пристосування, що враховує індивідуальні потреби інваліда.

Стаття 22. У разі складення вступних іспитів (вступних випро­бувань) з позитивним результатом до вищих навчальних закладів І-ІУ рівнів акредитації зараховуються поза конкурсом діти-інваліди та інва­ліди першої і другої груп, яким не протипоказане навчання за обраною спеціальністю, до професійно-технічних навчальних закладів - діти- інваліди та інваліди, яким не протипоказане навчання за обраною про­фесією (спеціальністю) та спеціалізацією.

За інших рівних умов переважне право на зарахування до вищих навчальних закладів І-ІУ рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладів мають інваліди та діти з малозабезпечених сімей, у яких:

обидва батьки є інвалідами;

один з батьків - інвалід, а інший помер;

одинока матір з числа інвалідів;

батько - інвалід, який виховує дитину без матері.

Під час навчання зазначеним категоріям громадян стипендія та пенсія (державна соціальна допомога інвалідам з дитинства і дітям- інвалідам) виплачуються в повному розмірі.

Стаття 26. Підприємства, установи та організації зобов'язані ство­рювати умови для безперешкодного доступу інвалідів (у тому числі інвалідів, які використовують засоби пересування та собак-поводирів) до об'єктів фізичного оточення. Власники та виробники транспортних засобів, виробники та замовники інформації (друковані засоби масової інформації, телерадіоорганізації тощо), оператори та провайдери теле- комунікацій повинні забезпечувати надання послуг і виробництво про­дукту з урахуванням потреб інвалідів.

На об'єктах фізичного оточення і транспорті загального користу­вання розміщуються знаки, що застосовуються в міжнародній практиці для позначення їх доступності для інвалідів.

На об'єктах фізичного оточення інформація, що оприлюднюєть­ся, дублюється рельєфним літерно-цифровим або рельєфно-крапковим шрифтом (шрифтом Брайля).

Стаття 28. Підприємства, організації та фізичні особи - підприєм­ці, що здійснюють транспортне обслуговування населення, зобов'язані забезпечити спеціальне обладнання транспортних засобів, вокзалів, аеропортів та інших об'єктів, яке б дало змогу інвалідам безперешкод­но користуватися їх послугами.

У тих випадках, коли діючі транспортні засоби не можуть бути пристосовані для використання інвалідами, органи місцевого самовря­дування створюють інші можливості для їх пересування.

При проектуванні і створенні нових засобів пересування, рекон­струкції і будівництві аеропортів, залізничних вокзалів і автовокзалів, морських і річкових портів обов'язково передбачається можливість їх використання інвалідами.

Транспорт загального користування (залізничний, морський, річ­ковий, автомобільний, авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен) з метою врахування обмежених можливостей інвалідів забезпечується зовнішніми звуковими інформаторами номера і кінцевих зупинок маршруту, текстовими та звуковими системами у салоні для обов'язкового оголошення зупинок.

Транспортні засоби загального користування, що виготовляються в Україні або ввозяться на митну територію України, мають бути присто­совані для користування інвалідами з вадами зору, слуху та з ураженнями опорно-рухового апарату, а також передбачати можливість встановлення зовнішніх звукових інформаторів номера і кінцевих зупинок маршруту, текстових та звукових систем у салоні для оголошення зупинок.

Нумерація поверхів, кабінетів на об'єктах фізичного оточення наноситься рельєфним літерно-цифровим шрифтом.

Стаття 29. Інваліди забезпечуються житлом у порядку і на умовах, передбачених чинним законодавством і з урахуванням положень цього Закону.

Інваліди та сім'ї, в яких є діти-інваліди, мають переважне право на поліпшення житлових умов в порядку, передбаченому чинним законо­давством.

Стаття ЗО. Жилі приміщення, займані інвалідами або сім'ями, у складі яких вони є, під'їзди, сходові площадки будинків, в яких мешка­ють інваліди, мають бути обладнані спеціальними засобами і присто­суваннями відповідно до індивідуальної програми реабілітації, а також телефонним звОбладнання зазначених жилих приміщень здійснюється органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями, у віданні яких знаходиться житловий фонд.

Обладнання індивідуальних жилих будинків, в яких проживають інваліди, здійснюється підприємствами, установами і організаціями, з вини яких настала інвалідність, а в інших випадках - відповідними органами місцевого самоврядування.

У разі невідповідності житла інваліда вимогам, визначеним висно­вком медико-соціальної експертизи, і неможливості його пристосуван­ня до потреб інваліда може провадитись заміна жилої площі.

Органи місцевого самоврядування забезпечують виділення земель­них ділянок інвалідам із захворюваннями опорно-рухового апарату під будівництво гаражів для автомобілів з ручним керуванням поблизу міс­ця їх проживання.

Власники спеціально обладнаних чи відведених майданчиків для паркування забезпечують виділення та облаштування в межах майдан­чиків місць для безоплатного паркування легкових автомобілів, якими керують інваліди з ураженням опорно-рухового апарату, члени їхніх сімей, яким відповідно до порядку забезпечення інвалідів автомобі­лями передано право керування автомобілем, та законні представни­ки недієздатних інвалідів або дітей-інвалідів, які перевозять інвалідів (дітей-інвалідів) з ураженням опорно-руховош апарату, а також для безоплатного паркування транспортних засобів, що належать підпри­ємствам, установам, організаціям громадських організацій інвалідів та сфери соціального захисту населення і перевозять інвалідів (дітей- інвалідів) з ураженням опорно-рухового апарату. Кількість місць для безоплатного паркування становить не менше 10 відсотків загальної кількості місць на спеціально обладнаних чи відведених майданчиках для паркування, але не менш як для одного транспортного засобу з позначенням цих місць дорожніми знаками та відповідною розміткою.

Місця для безоплатного паркування транспортних засобів, зазна­чених у частині шостій цієї статті, також виділяються на спеціально обладнаних чи відведених майданчиках біля всіх адміністративних будівель - власниками цих будівель, на автомобільних дорогах та вулицях - органами виконавчої влади та органами місцевого самовря­дування з позначенням цих місць дорожніми знаками та відповідною розміткою.

На всіх автостоянках незалежно від форми власності, які є суб'єктами господарської діяльності чи належать цим суб'єктам, на яких надаються послуги із зберігання транспортних засобів, що нале­жать громадянам (крім автостоянок - гаражних кооперативів), і охо­роняються, облаштовуються місця для безоплатного зберігання (за рахунок коштів місцевих бюджетів) транспортних засобів, зазначених у частині шостій цієї статті. Кількість місць на автостоянці для безо­платного зберігання транспортних засобів встановлюється за поданням відповідного органу місцевого самоврядування відповідно до потреби з позначенням цих місць дорожніми знаками та відповідною розміт­кою.

Порядок надання пільг власникам транспортних засобів , зазна­чених у частині шостій цієї статті, на безоплатне паркування на спе­ціально обладнаних чи відведених майданчиках для паркування та на безоплатне зберігання на автостоянках, на яких надаються послуги щодо зберігання транспортних засобів (крім автостоянок - гаражних кооперативів), визначається Кабінетом Міністрів України.

Стаття 32. Інваліди, влаштовані в будинки-інтернати або в інші установи соціальної допомоги, мають право на збереження за ними жилої площі протягом 12 місяців. При більш тривалих строках звіль­нена жила площа передається для задоволення потреб у житлі іншим інвалідам, які потребують поліпшення житлових умов.

Стаття 33. Діти-інваліди з числа дітей-сиріт та дітей, позбавле­

них батьківського піклування, які проживають у сім'ях піклувальни­ків, прийомних сім'ях, дитячих будинках сімейного типу, державних або інших соціальних установах, після досягнення повноліття мають право на позачергове одержання житла і матеріальну допомогу на його упорядження у разі, якщо за висновком медико-соціальної експерти­зи вони можуть здійснювати самообслуговування і вести самостійний спосіб життя.

Стаття 34. Місцеві органи державної влади зобов'язані забезпе­чувати інвалідам необхідні умови для вільного доступу і користуван­ня культурно-видовищними закладами і спортивними спорудами, для занять фізкультурою і спортом, а також забезпечувати надання спеці­ального спортивного інвентарю.

Інваліди користуються переліченими послугами безплатно або на пільгових умовах згідно з рішеннями органів місцевого самоврядуван­ня за участю громадських організацій інвалідів.

Стаття 35. Інваліди забезпечуються засобами спілкування, що полегшують їх взаємодію між собою та з іншими категоріями населен­ня. Порядок і умови такого забезпечення передбачаються місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування за участю громадських організацій інвалідів.

Інваліди першої та другої груп мають право на позачергове і пільгове встановлення квартирних телефонів за рахунок видатків, що здійснюються з місцевих бюджетів і враховуються під час визначен­ня обсягу міжбюджетних трансфертів. Порядок і умови встановлення телефонів інвалідам визначаються Кабінетом Міністрів України з ура­хуванням пропозицій всеукраїнських громадських організацій інвалі-

Інвалідам першої, другої груп і сім'ям, у складі яких є два або біль­ше інвалідів, оплата послуг електрозв'язку за місцеві телефонні розмо­ви з квартирних телефонів за почасовим (похвилинним, посекундним) обліком їх тривалості встановлюється тільки за їх згодою.

Інвалідам першої, другої груп по зору надається право безплатного користування радіотрансляційною точкою.

Держава здійснює підтримку засобів масової інформації, видав­ництв, підприємств та організацій, які випускають спеціальну літера­туру, звукову та відеопродукцію для інвалідів.

При розробці, виробництві та встановленні засобів зв'язку та інформації враховуються можливості їх використання інвалідами.

Інвалідам по слуху послуги із сурдоперекладу та сурдотехніка надаються відповідно до Закону України "Про соціальні послуги” в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Стаття 36. Матеріальне, соціально-побутове і медичне забезпе­чення інвалідів здійснюється у вигляді грошових виплат (пенсій, допо­мог, одноразових виплат), забезпечення медикаментами, технічними й іншими засобами, включаючи друковані видання із спеціальним шрифтом, звукопідсилюючу апаратуру та аналізатори, а також шляхом надання послуг по медичній, соціальній, трудовій і професійній реабі­літації, побутовому та торговельному обслуговуванню.

Стаття 37. Види необхідної матеріальної, соціально-побутової і медичної допомоги інвалідам визначаються органами медико- соціальної експертизи в індивідуальній програмі реабілітації. Допомо­га подається за рахунок коштів фонду соціального захисту інвалідів.

Стаття 38. Інвалідам і дітям-інвалідам надаються безоплатно або на пільгових умовах послуги з соціально-побутового і медичного обслуговування, технічні та інші засоби реабілітації (засоби для пере­сування, протезні вироби, сурдотехнічні засоби, мобільні телефони для письмового спілкування тощо), вироби медичного призначення (індивідуальні пристрої, протези очей, зубів, щелеп, окуляри, слухові та голосоутворювальні апарати, ендопротези, сечо- та калоприймачі тощо) на підставі індивідуальної програми реабілітації, автомобілі - за наявності відповідного медичного висновку.

Після смерті інваліда, дитини-інваліда автомобіль, виданий без­оплатно чи на пільгових умовах, у тому числі визнаний гуманітарною допомогою, за бажанням членів його сім'ї може бути переданий у їх власність безоплатно у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Технічні та інші засоби реабілітації можуть бути залишені у власності членів сім'ї померлого інваліда, дитини-інваліда в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Інваліди, які отримують пенсію, що не перевищує мінімального розміру пенсії, або державну соціальну допомогу, призначену замість пенсії, діти-інваліди мають право на безплатне придбання лікарських засобів за рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування.

Інваліди першої і другої груп мають право при амбулаторному лікуванні на придбання лікарських засобів за рецептами лікарів з опла­тою 50 відсотків їх вартості.

Інваліди і діти-інваліди за наявності медичних показань мають право на безплатне забезпечення санаторно-курортними путівками.

Інваліди першої та другої груп мають право на позачергове обслу- швування в касах міського та міжміського транспорту, а також на підприємствах, установах та організаціях усіх форм власності та під­порядкування, які надають будь-які послуги населенню.

Інформація про право на позачергове обслуговування має бути розташована на видному місці.

Порядок та умови забезпечення інвалідів і дітей-інвалідів лікар­ськими, технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медич­ного призначення, санаторно-курортними путівками, автомобілями, а також переліки технічних та інших засобів реабілітації і виробів медичного призначення визначає Кабінет Міністрів України.

Стаття 38-1. Транспортне обслуговування інвалідів здійснюється на пільгових умовах.

Інваліди, діти-інваліди та особи, які супроводжують інвалідів першої групи або дітей-інвалідів (не більше однієї особи, яка супрово­джує інваліда або дитину-інваліда), мають право на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім метрополітену і таксі), а також всіма видами приміського транспорту.

Діти-інваліди та інваліди першої, другої груп по зору і з уражен­ням опорно-руховош апарату та особи, які супроводжують інвалідів першої групи або дітей-інвалідів зазначених категорій (не більше одні­єї особи, яка супроводжує інваліда або дитину-інваліда), мають право на безплатний проїзд також у метро.

Інваліди, діти-інваліди та особи, які супроводжують інвалідів першої групи або дітей-інвалідів (не більше однієї особи, яка супроводжує інва­ліда або дитину-інваліда), мають право на 50-відсоткову знижку вартості проїзду на внутрішніх лініях (маршрутах) повітряного, залізничного, річ­кового та автомобільного транспорту в період з 1 жовтня по 15 травня.

Пільгове перевезення інвалідів здійснюють усі підприємства тран­спорту незалежно від форми власності та підпорядкування відповідно до Закону України "Про транспорт” .

Звуження змісту та обсягу права осіб з інвалідністю на пільговий проїзд транспортом не допускається.

Порядок транспортного обслуговування інвалідів та дітей-інвалідів на пільгових умовах визначається нормативно-правовими актами, що регламентують правила користування громадянами повітряним, заліз­ничним, річковим, автомобільним та міським електричним транспортом.

Стаття 38-2. Пільги, передбачені цим Законом, зберігаються за інвалідами та дітьми-інвалідами незалежно від виду виплачуваної пен­сії або допомоги, призначеної замість пенсії.

У випадках, коли іншими нормативно-правовими актами перед­бачені норми, що підвищують встановлений цим Законом рівень соціального захисту інвалідів, застосовуються положення тих нормативно-правових актів, які визначають найбільший рівень соці­ального захисту інвалідів.

Якщо інвалід має право на одну і ту ж пільгу за цим Законом і одночасно за іншим нормативно-правовим актом, пільга йому надаєть­ся лише за одним з них за його вибором (незалежно від підстави вста­новлення пільги).

Стаття 39. Інвалід має право вибору конкретного виду соціальної допомоги.

Інвалід може відмовитися від того чи іншого виду соціальної допо­моги, якщо вона не повною мірою відповідає його потребам. У такому разі інвалід вправі самостійно вирішувати питання про забезпечення себе конкретним видом допомоги за рахунок власних коштів з ураху­ванням компенсації вартості аналогічного виду соціальної допомоги, що подається державним органом.

Стаття 40. Конкретні умови і порядок пенсійного забезпечення і надання допомоги та інших соціальних послуг визначаються законо­давством про пенсійне забезпечення в Україні і рішеннями Уряду Укра­їни з відповідних питань.

Стаття 41. Підприємствам та організаціям, що спеціалізуються на виробництві товарів, протезно-ортопедичних виробів та виробів фізкультурно-спортивного призначення, спеціальних технічних засобів і пристосувань для інвалідів, встановлюються пільги по оподаткуван­ню в порядку і на умовах, встановлених законодавством України.

Стаття 42. Особи, винні у порушенні вимог цього Закону, несуть установлену законом матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам

(витяг)

( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 1, ст.2 )

Стаття 1. Право на державну соціальну допомогу

Право на державну соціальну допомогу мають інваліди з дитин­ства і діти-інваліди віком до 18 років.

Причина, група інвалідності, строк, на який встановлюється інва­лідність, визначаються органом медико-соціальної експертизи згідно із законодавством України з одночасним роз'ясненням інвалідам з дитин­ства їх права на державну соціальну допомогу.

Перелік медичних показань, що дають право на одержання дер­жавної соціальної допомоги на дітей-інвалідів віком до 18 років, визна­чається у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, які мають одночасно право на державну соціальну допомогу відповідно до цього Закону, на пенсію та на державну соціальну допомогу згідно із Законом Украї­ни "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам” , призначається за вибором інвалідів з дитинства (законних представників інвалідів з дитинства, визнаних недієздатни­ми, та дітей-інвалідів) державна соціальна допомога відповідно до цьо­го Закону або пенсія чи державна соціальна допомога згідно із Законом України "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають пра­ва на пенсію, та інвалідам” . При цьому якщо інвалід з дитинства або дитина-інвалід має право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника і державну соціальну допомогу відповідно до цього Закону, ці виплати призначаються одночасно.

Стаття 2. Розміри державної соціальної допомоги

Державна соціальна допомога призначається у таких розмірах:

інвалідам з дитинства І групи -100 відсотків прожиткового мініму­му для осіб, які втратили працездатність;

інвалідам з дитинства II групи - 80 відсотків прожиткового мініму­му для осіб, які втратили працездатність;

інвалідам з дитинства III групи - 60 відсотків прожиткового міні­муму для осіб, які втратили працездатність;

на дітей-інвалідів віком до 18 років - 70 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Прожитковий мінімум визначається відповідно до Закону України "Про прожитковий мінімум” та щорічно затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу споживчих цін разом з уточненням показників Державного бюджету України.

Розміри державної соціальної допомоги підвищуються у зв'язку із збільшенням прожиткового мінімуму.

Державна соціальна допомога встановлюється в новому розмірі з дня набрання чинності законом про збільшення розміру прожиткового мінімуму.

Стаття 3. Надбавка на догляд

Інвалідам з дитинства І групи встановлюється надбавка на догляд за ними в розмірі:

інвалідам з дитинства, віднесеним до підгрупи А І групи, - 75 від­сотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

інвалідам з дитинства, віднесеним до підгрупи Б І групи, - 50 від­сотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. \

Одиноким інвалідам з дитинства II і III груп, які за висновком лікарсько-консультативної комісії лікувально-профілактичного закладу потребують постійного стороннього догляду, встановлюється надбавка на догляд за ними в розмірі 15 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Надбавка на догляд за дитиною-інвалідом установлюється в розмірі: на дитину-інваліда віком до 6 років - 50 відсотків прожиткового мініму­му для дітей віком до 6 років, на дитину-інваліда віком від 6 до 18 років - 50 відсотків прожиткового мінімуму для дітей віком від 6 до 18 років.

Надбавка на догляд за дитиною-інвалідом віком до 18 років призна­чається одному з батьків, усиновителів, опікуну, піклувальнику, які не працюють, не навчаються (крім заочної форми навчання), не проходять службу, не займають виборну посаду і фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом. Надбавка на догляд за дитиною-інвалідом віком до 18 років також призначається одному з батьків, усиновителів, опіку­ну, піклувальнику, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами, у відпустці без збереження заробітної плати, у разі якщо дитина-інвалід потребує домашнього догляду, і вони фактично здій­снюють догляд за дитиною-інвалідом. Одинокій матері (одинокому батьку) надбавка на догляд за дитиною-інвалідом призначається неза­лежно від факту роботи, навчання, служби.

При визначенні розмірів надбавок на догляд за інвалідами з дитинства та дітьми-інвалідами з важкими формами інвалідності, які потребують постійного стороннього догляду або допомоги (при­куті до ліжка, сліпоглухонімі, з психічними вадами тощо) внаслі­док захворювань за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, не може застосовуватися рівень забезпечення прожитково­го мінімуму.

При призначенні та виплаті надбавки на догляд застосовуються відповідно статті 4-17 цього Закону.

Стаття 4. Період, на який призначається державна соціальна допо­мога

Державна соціальна допомога інвалідам з дитинства призначаєть­ся на весь час інвалідності, встановленої органами медико-соціальної експертизи.

На дітей-інвалідів державна соціальна допомога призначається на строк, зазначений у медичному висновку, який видається у порядку, встановленому Міністерством охорони здоров'я України, але не більш як по місяць досягнення дитиною-інвалідом 18-річного віку.

Стаття 5. Строк виплати державної соціальної допомоги у разі зміни групи інвалідності

У разі зміни групи інвалідності державна соціальна допомога у новому розмірі виплачується інваліду з дитинства з дня зміни групи інвалідності, якщо така зміна приводить до збільшення розміру, але з місяця, наступного за тим, в якому встановлена нова група інваліднос­ті, при зменшенні розміру допомоги.

Якщо дитина-інвалід, на яку виплачувалася державна соціальна допомога, по досягненні 18-річного віку визнана інвалідом з дитинства, виплата допомоги продовжується у новому розмірі за її заявою (неді­єздатним - за заявою опікуна) з дня встановлення групи інвалідності в разі збільшення розміру допомоги, але з місяця, наступного за тим, в якому дитині-інваліду встановлена група інвалідності, при зменшенні розміру допомоги.

Стаття 6. Умови поновлення виплати державної соціальної допо­моги

Виплата державної соціальної допомоги зупиняється у випад­ку пропуску строку переогляду інвалідом з дитинства або дитиною- інвалідом, а в разі визнання знову інвалідом або дитиною-інвалідом виплата державної соціальної допомоги поновлюється з дня зупинен­ня, але не більш як за один місяць.

Якщо строк переогляду пропущено з поважної причини, виплата державної соціальної допомоги поновлюється з дня зупинення випла­ти, але не більш як за 3 роки, за умови, що за цей період його визна­но інвалідом або дитиною-інвалідом. При цьому, якщо при переогляді інваліда з дитинства переведено до іншої групи інвалідності (вищої або нижчої), то державна соціальна допомога за зазначений період випла­чується за попередньою групою.

У разі припинення виплати державної соціальної допомоги вна­слідок нез'явлення на переогляд без поважних причин, при наступно­му визнанні інвалідом з дитинства або дитиною-інвалідом, виплата цієї допомоги поновлюється з дня встановлення інвалідності або визнання дитиною -інвалідом.

Стаття 7. Інформація про державну соціальну допомогу

Органи медико-соціальної експертизи та заклади охорони здоров'я у 3-денний строк зобов'язані надіслати копії акта огляду інваліда з дитинства або медичного висновку про визнання дитиною-інвалідом

до управління праці та соціального захисту населення за місцем про­живання інваліда з дитинства або батьків, усиновителів, опікуна, піклу­вальника дитини-інваліда.

Не пізніше 10 днів після надходження документів, зазначених у частині першій цієї статті, управління праці та соціального захисту населення зобов'язане у письмовій формі повідомити інваліда з дитин­ства, а також батьків, усиновителів, опікуна або піклувальника дитини- інваліда про право на державну соціальну допомогу, умови, розмір і порядок її надання.

За місяць до закінчення строку виплати державної соціальної допо­моги управління праці та соціального захисту населення зобов'язане попередити у письмовій формі інваліда з дитинства, а також батьків, усиновителів, опікуна або піклувальника дитини-інваліда про причину припинення її виплати.

Стаття 8. Порядок звернення за призначенням державної соціаль­ної допомоги

Заява про призначення державної соціальної допомоги подається інвалідом з дитинства до управління праці та соціального захисту насе­лення за місцем проживання.

Заява про призначення державної соціальної допомоги інваліду І чи II групи, який визнаний недієздатним, а також на дитину-інваліда подається одним із батьків, усиновителем, опікуном або піклувальни­ком за місцем свого проживання.

До заяви про призначення державної соціальної допомоги повинні бути додані документи про вік і місце проживання інваліда з дитинства або дитини-інваліда, документи про місце проживання батьків, усино­вителів, опікуна або піклувальника, який подав заяву, а також довідка медико-соціальної експертизи або медичний висновок, видані у вста­новленому порядку.

Якщо з заявою звертається опікун або піклувальник, то подається також копія рішення органу опіки і піклування про встановлення опіки чи піклування.

Один із непрацюючих батьків, усиновителів, опікун або піклуваль­ник, які фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом віком до 18 років, додатково подають довідку про те, що вони не працюють, видану за місцем проживання.

Управління праці та соціального захисту населення, яке прийняло заяву про призначення державної соціальної допомоги, видає заявнику розписку про прийом заяви та доданих до неї документів із зазначен­ням дати прийому заяви.

Днем звернення за призначенням державної соціальної допомоги вважається день прийому заяви з усіма необхідними документами.

Якщо заява про призначення державної соціальної допомоги над­силається поштою і при цьому подаються також всі необхідні докумен­ти, то днем звернення за державною соціальною допомогою вважається дата, вказана в поштовому штемпелі місця відправлення заяви.

У тих випадках, коли до заяви додані не всі необхідні документи, заявнику повідомляється, які документи повинні бути подані додатко­во. Якщо вони будуть подані не пізніше 3-х місяців з дня одержання повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням державної соціальної допомоги вва­жається день прийому або відправлення заяви про призначення такої допомоги.

Стаття 9. Порядок та строки призначення державної соціальної допомоги

Державна соціальна допомога інвалідам з дитинства або на дітей- інвалідів віком до 18 років призначається органами праці та соціально­го захисту населення.

Заява про призначення державної соціальної допомоги розгляда­ється органами праці та соціального захисту населення не пізніше 10 днів після надходження заяви з усіма необхідними документами.

Державна соціальна допомога призначається з дня звернення за її призначенням.

Державна соціальна допомога виплачується державними під­приємствами і об'єднаннями зв'язку за місцем проживання інваліда з дитинства або батьків, усиновителів, яким призначена допомога на дітей-інвалідів. Опікуну або піклувальнику державна соціальна допо­мога виплачується за місцем їх проживання.

Виплата державної соціальної допомоги провадиться щомісячно за поточний місяць у встановлені органами праці та соціального захис­ту населення строки.