Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Верховний Суд розглянув справу, в якій постало питання, чи може особа, посилаючись на релігійні переконання, відмовитись від проходження військової служби у Збройних Силах за призовом під час мобілізації.
Врешті Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду констатував, що можливості заміни військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період закон не передбачає. Відповідно, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов’язку.
Також Верховний Суд вказав, що призов на військову службу по мобілізації не означає автоматично, що засуджений був зобов’язаний брати до рук зброю, адже він міг бути задіяний у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов’язаних із використанням зброї.
Відповідну позицію Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду висловив у постанові від 13 червня 2024 року по справі №601/2491/22.
Слід зауважити, що в іншій справі, яка стосувалася штрафу ТЦК, місцевий суд послався на позицію ЄСПЛ про те, що держава має забезпечити особам проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є повністю відокремленою від військового обов`язку, а право на відмову від проходження військової служби за релігійними переконаннями гарантовано пунктом 1 статті 9 Конвенції. Про необхідність законодавчого врегулювання питання альтернативної служби зазначав у своєму звіті і Уповноважений Верховної Ради з прав людини.
Історія справи
Вироком Кременецького районного суду Тернопільської області від 5 червня 2023 року чоловіка визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого ст. 336 КК та виправдано через відсутність у його діях складу кримінального правопорушення.
Тернопільський апеляційний суд при перегляді вироку місцевого суду за скаргою прокурора скасував це рішення та 28 серпня 2023 року ухвалив у справі новий вирок, яким визнав винуватим чоловіка за ухилення від мобілізації і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Як установив апеляційний суд, чоловік за місцем свого проживання особисто отримав повістку з вимогою прибути до ТЦК для відправки у складі команди для проходження військової служби як водій за відповідною військово-обліковою спеціальністю.
Однак у вказаний час не прибув, про причини своєї неявки не повідомив і вільний час проводив на власний розсуд, тобто ухилився від призову на військову службу під час мобілізації.
У касаційній скарзі адвокат наводив наступні доводи:
- чоловік правомірно відмовився від військової служби, яка є несумісною з його релігійними переконаннями, що не може оцінюватися як прояв ухилення від призову за мобілізацією та бути підставою для кримінальної відповідальності;
- право особи на таку відмову є абсолютним і не підлягає будь-яким обмеженням або відступам з боку держави за жодних обставин, у тому числі і в умовах воєнного стану, відповідно до Конституції, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;
- положення ч. 4 ст. 35 Конституції України щодо права особи на заміну військової служби альтернативною (невійськовою) у разі, якщо виконання військового обов`язку суперечить її релігійним переконанням, підлягає застосуванню у ситуації в справі як норма прямої дії;
- в умовах воєнного стану в Україні, на підставі та в порядку передбачених Конституцією України, закон не обмежує право людини на заміну військової служби альтернативною (невійськовою);
- релігійні переконання несумісні з військовою службою становлять внутрішній аспект права людини на свободу світогляду та віросповідання, реалізація якого не може ставитися у залежність від належності до релігійних організацій, адже це є лише одним із способів колективного здійснення права за статтею 9 Конвенції, ст. 35 Конституції України; держава не вправі покладати на людину обов`язок доводити наявність відповідних переконань інакше, ніж шляхом їх вираження.
З огляду на це, захисник вважає, що оскаржуваний вирок апеляційного суду є незаконним.
Що сказав Верховний Суд
Суд апеляційної інстанції в своєму рішенні послався на положення Закону №1975-XII «Про альтернативну (невійськову) службу». Так, відповідно до положень ст. 1 цього Закону альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби та має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану, як передбачено ч. 2 цієї статті, можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. Право на альтернативну службу згідно зі ст. 2 Закону мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
За змістом ч. 1 ст. 1 Закону альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби на яку призивають громадян зазначених у ст. 15 Закону від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок та військову службу», віком 18-25 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон не передбачає.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.
Ст. 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Таким чином, усупереч доводів касаційної скарги, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов`язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver Aydemir v. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено у ст. 35 Конституції України. Одним з аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
В умовах збройної агресії Російської Федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов`язку з захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об`єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Відповідно до статей 17, 65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст. 1 Закону № 2232-XII - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).
Відповідно до ст. 2 Закону №2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно зі ст. 17 Закону від 6.12.1991 № 1932-XII «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі -також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством.
Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Верховний Суд також додав, що призов на військову службу по мобілізації не означає автоматично, що він був зобов`язаний брати до рук зброю, адже з огляду на його релігійні переконання та конституційний обов`язок із захисту Вітчизни під час несення служби він міг бути задіяний у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов`язаних із використанням зброї.
Отже, Верховний Суд залишив в силі вирок апеляційного суду, за яким чоловік має відсидіти три роки у в’язниці.
Автор: Наталя Мамченко
_03_03.png)
